Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Та зачекай ти, — відмахнувся той і повернувся до Наталки: — Зараз я зачиню цю забігайлівку й — із вами.

— Спасибі…

— До речі, а що то за лабораторія, про яку ти казала? — згадав Андрій.

— Ну, фотолабораторія, у флігелі. Я там ніколи не була, Сергій нікому не дозволяє туди заходити.

— Ну ось її спочатку й оглянемо, — вирішив Андрій. — А потім ще раз навідаємося до доблесних охоронців закону.

Він підвівся.

— Наздоганяй, Резо.

Грузин швиденько випхав із бару п’яну компанію і зачинив двері.

Іти було недалеко. За річкою, на її високому березі, безладно купчилися приватні будинки, багато з яких було збудовано ще в середині минулого століття. Як і сто, і п’ятдесят років тому, тут мешкали родини робітників та дрібних службовців. Тут люди народжувалися, пиячили, кохалися, билися, тут вони вмирали, і ховали їх тут-таки, на старих цвинтарях, уже оточених будинками з усіх боків.

Сторонні рідко з’являлися в цьому районі.

Вони перейшли міст, перетнули латану-перелатану центральну вулицю, що хребтилася металом старезної трамвайної лінії, і за хвилину підійшли до чепурного будиночка, оточеного свіжопофарбованим парканом.

Наталка поспіхом відчинила хвіртку і побігла на веранду: раптом чоловік повернувся. Нікого.

— Не впадай у відчай, поки що нічого не трапилося. От побачиш, усе буде добре, — заспокоював її Резо.

У глибині двору виднівся флігель.

— Ось, — тихо промовила жінка, — тільки ключа у мене немає.

— Дрібниці, — розглядаючи замок, пробурмотів Андрій, — дай-но мені шпильку для волосся.

Замок опирався недовго.

— Ну ось, — сказав Батлук, відчиняючи двері.

Щось тут було. Щось таке… Невидиме і невловиме огорнуло його в напівтемному коридорчику. Важке. Тут і повітря здавалося щільнішим, із дивним присмаком, наче ним уже хтось дихав.

Невже вони нічого не відчувають? Невже ані Резо, ані Наталка зовсім нічого не відчувають?