Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Він відчув, як чиїсь руки беруть його за плечі й повертають обличчям догори, але ознак життя не подавав.

— Флягу! Боніфоре, флягу, хутко!

На обличчя йому полилася невелика річка. Виждавши ще трохи, він застогнав і розплющив очі.

У світлі смолоскипів над ним схилилися Карвер, Лаган, Оль і Боніфор; обличчя у всіх були здивовані, а в юних гуардів ще й перелякані.

— Живий, — зазначив Оль полегшено.

— Що йому зробиться, — флегматично відгукнувся Лаган. — Соллю, ти п’яний, чи що?

— Коли вирушали, був тверезий, — резонно заперечив Карвер. — Хіба що на ходу встиг…

— На військовому посту? — беззлобно поцікавився Лаган.

— Та від нього ж не пахне! — обурився Боніфор.

Егерту дуже незручно було лежати ось так, горілиць, і служити об’єктом загального інтересу, до того ж камені бруківки, наче дочекавшись свого часу, впивалися в спину. Пововтузившись, він підвівся на лікті, тієї ж миті відразу кілька рук допомогли йому встати.

— Що з тобою? — нарешті запитав прямо Карвер.

Егерт сам не знав, що з ним, але докладно звітуватися гуардам не входило в його плани.

— Не пам’ятаю, — збрехав він, намагаючись, щоб голос його звучав якомога хрипліше. — Пам’ятаю, їхали… Потім темно, темно — і на землі лежу…

Гурди переглянулися.

— Кепські справи, — сказав Лаган, — ти до лікаря колись звертався?

Егерт не відповів. Насилу долаючи тремтіння, знову виліз на коня; нічний обхід продовжився, але до самого ранку Егерт ловив на собі запитальні погляди товаришів, які ніби очікували, що він звалиться знову.

За кілька днів полк виїхав на маневри.

Проводи були обставлені з усією пишнотою; як і належить, маневрам передував парад. Мало не все населення Каваррена зібралося на набережній, причому глави шанованих сімейств явилися з мініатюрними прапорами династій, і флагштоками їм слугували оголені шпаги, зведені, як паличка капельмейстера. Бургомістр вирядився в мантію, розшиту геральдичною звіриною. Хлопчаків, вже записаних в полк, але які ще не досягли дорослого віку, вишикували в колону, й вони промарширували кілька разів узад-уперед. На чолі колони крокував п’ятнадцятирічний юнак, а замикало її трирічне маля в мундирчику й з дерев’яним кинджалом біля пояса. Різниця в довжині кроку майбутніх гуардів раз по раз позначалася, маля зовсім задихалося й кілька разів шльопнулося, плутаючись у перев’язі, але не заплакало, пам’ятаючи, видно, якої честі удостоєне.

Потім до натовпу явилися, нарешті, винуватці урочистостей — з капітаном на чолі гуарди урочисто проїхали вулицею, і під кожним був лискучий випещений кінь, і в правиці кожен тримав вітально зведену шпагу. Сміливі дівчата з юрби вискакували під самісінькі кінські морди, накидаючи гуардам на клинки кольорові кільця, прикрашені фіалками; кожне таке кільце означало ніжні дружні почуття. Найбільше кілець дісталося капітанові — за званням, та ще Соллю, який, утім, того ранку був блідий і не цілком здоровий. Над юрбою кружляли, спадаючи, квіти й підкинуті капелюхи; гуардів проводжали наче на війну, хоча кожен знав, що за три дні полк, цілий і неушкоджений, потихеньку повернеться до міста.

Городяни залишилися святкувати, а гуарди, проминувши міські ворота, виїхали на велику дорогу й вирушили туди, де ще за тиждень до цього приготовлено було військовий табір.