Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Десь над ранок йому наснився сон. Егерта й раніше відвідували сни, прості, повсякденні, більш-менш приємні — жінки, коні, знайомі, таргани… Прокинувшись, він забував свій сон раніше, ніж встигав усвідомити, що саме наснилося. Цього разу парубок підхопився серед ночі, весь спітнілий, у мокрій сорочці, тремтячи, наче щеня під зливою.

Ймовірно, це забуті розповіді про навалу Чорного Мору явилися з віддалених куточків пам’яті, казна-де почуті розповіді старих, байки, над якими він посміювався ще підлітком… Уві сні він побачив, як на ґанок його дому піднімається дивна істота в просмоленому балахоні, обмотана чорними від смоли ганчірками. У руках прибульця було знаряддя, що нагадувало вила з дуже довгими, загнутими зубцями — наче величезна, зведена судомою пташина лапа. Будинок порожній, прибулець піднімається у вітальню — там відкинута кришка клавесина, свічі прогоріли, і Егертова мати сидить, поклавши руки на клавіші… Жовті, сухі, мертві руки… Прибулець піднімає вила — і мати падає на бік, наче дерев’яна фігурка… Облита смолою людина згрібає своїм знаряддям мертве тіло — так садівник згрібає торішнє листя…

Егерт більше ані секунди не міг залишатися в темряві — не згадувати сон, забути, забути!.. Запалив свічку, потім, обпікаючись — другу; з темряви виринув портрет — білявий хлопчик біля жіночих ніг. Егерт на хвильку завмер, вдивляючись у обличчя своєї молодої матері, ніби просив захисту, як у дитинстві… Десь далеко співав цвіркун, за вікном була глупа ніч, Егерт притулив свічник до грудей і ступив крок до портрета, ще крок — і в цю мить обличчя жінки на портреті спотворилося від страшної злості, посиніло, ощирилося…

Волаючи, він прокинувся вдруге — уже наяву. За вікнами була та сама ніч, густа, задушлива, липка.

Тремтячими руками він знову засвітив свічі; шльопаючи босими ногами, заметався по кімнаті з кутка в куток, щосили обхопивши руками плечі — хлопця били дрижаки. Раптом це знову сон? Раптом він тепер приречений довіку жити в кошмарному сні й прокидатися, щоб один кошмар приходив на зміну другому? Що ж буде завтра? Що насниться завтра?

Світанок застав його в кріслі — змарнілого й переляканого.

За кілька днів йому випало чергування в нічному патрулі. Він зрадів — з часу пам’ятного сну сам вигляд ліжка був йому неприємний. Вже ліпше провести ніч у сідлі зі зброєю в руках, ніж знову боротися зі зрадливим бажанням залишити світильник горіти до ранку!

Чергували вп’ятьох: Егерт — лейтенантський чин робив його начальником патруля, Карвер, Лаган і ще двоє зовсім молодих, років по шістнадцять, гуардів.

Патруль був необхідною частиною нічного життя Каваррена — будь-який крамар заявляв не без гордості, що спить спокійно, коли чує під вікнами цокіт копит і голоси вартових. До справжньої пригоди доходило рідко — чи то в Каваррені було недостатньо нічних розбійників, чи то розбійничали вони тихо, чи то просто побоювалися — добродії гуарди не жартують…

Отримавши звичні настанови від капітана, добродії гуарди виїхали — Егерт із Карвером попереду, за ними Лаган і юні Оль із Боніфором. Покружляли вуличками навколо Ратуші, рушили до міських воріт; одне за другим гасли вікна, звідусіль чулися скрегіт засувів і стукіт віконниць. Трактир біля воріт не спав; кавалькада потопталася в роздумах перед широкими дубовими дверима: може, зайти на хвилинку, провідати хазяйку, що покрикувала на славних Іту і Фету. Зрештою, обов’язок узяв верх над спокусою, і патруль уже зібрався продовжувати свій шлях, коли з дверей трактиру, похитуючись, вибрався п’яний.

У темряві та під мухою гультяй не мав ні роду, ні звання — годі розібрати навіть, чи аристократ, а чи простолюдин… Весело гикнувши, Карвер направив на нього коня, розігнав мало не чвалом, а тоді підняв скакуна дибки перед самісіньким обличчям обімлілого п’яниці, не зачепивши бідолаху, але обдавши його гарячим кінським подихом і перелякавши при цьому до напівсмерті. Гуарди засміялися; дивно крекнувши, п’яниця сів на бруківку, а Карвер повернувся до товаришів, кинувши на Солля задоволений погляд — колись саме він навчив приятеля цьому жарту.

Рушили далі, місто лежало в пітьмі, й лише смолоскипи в руках патрульних та нечасті зірки в просвітах серед хмар абияк освітлювали чорні фасади сплячих будинків. Їхали мовчки, під копитами коней дзвякала бруківка, і Егерт, якому неприємно було дивитися на танець тіней уздовж вулиці, втупив погляд вниз, на стерті камені.

Раптом бруківка внизу під копитами здалася йому рікою під час льодоходу — кругляки безладно юрмилися, перли один на одного, здіймаючи гострі краї, наче очікували на жертву. Заціпенівши, Егерт зрозумів раптом те, чого не усвідомлював раніше, зрозумів і сам зчудувався з власної колишньої сліпоти. Камені бруківки були ворожі, смертельно небезпечні, й людина, яка впала на них з висоти, ну хоча б і зі спини коня, була майже приречена.

Кавалькада рухалася далі, разом з усіма цокав копитами Егертів жеребець, але його вершник уже не бачив нічого навколо. Стискаючи мокрими долонями вуздечку, Егерт Солль, природжений наїзник, вмирав зі страху впасти.

У вухах його багаторазово повторювався соковитий хрускіт зламаної шиї, камені бруківки хтиво випирали, ніби передчуваючи момент, коли голова хороброго лейтенанта трісне, як спілий кавун, на їхніх полірованих боках. Піт градом котився по Егертовій спині, хоча ніч була досить прохолодною. За два квартали він встиг тисячу разів умерти, і, нарешті, кінь його теж зачув зле, наче сум’яття вершника передалося і йому.

Кавалькада саме повертала. Стурбований жеребець сіпнувся — і цього несподіваного руху вистачило славному наїзникові Соллю, щоб звалитися.

Егерт сам не зрозумів, як це сталося; він давно забув, як падають із коня, бо востаннє це траплялося з ним, коли був десятилітнім хлопчиком. Солль відчув тільки миттєвий жах, перед очима його мигнуло чорне малозоряне небо, а потім — болючий, але, на диво, несмертельний удар.

Він лежав на боці, й перед очами парубка опинилися копита його ж коня; смолоскип випав з рук і сичав поряд у калюжі. Звідкілясь здалеку лунали здивовані запитання. За мить Солль усвідомив, що сталося, й вирішив ліпше вдати, ніби знепритомнів.

Що може змусити лейтенанта гуардів, особливо якщо це Егерт Солль, впасти з коня, який рухається ступою, на очах у чотирьох підлеглих? Тільки смерть, подумав Егерт, і йому захотілося вмерти.

— Соллю! Агов, допоможи, Лагане, він наче мертвий, оце так…