Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Егерт не без задоволення усвідомив, що супротивник вартий уваги й перемога буде нелегкою, — але тим більш почесною. У глибині душі він гірко пошкодував, що навколо немає глядачів і нікому оцінити його блискучі імпровізації, — але цієї миті в атаку пішов незнайомець.

Солль ледве встиг вивернутися; всі його сімнадцять захистів заметалися, безпомічно змінюючи один одного. Удари сипалися безупинно — несподівані, підступні, безжально сильні, й Егерт, який чинив скажений опір, не раз бачив сталь біля самісінького обличчя.

Потім так само раптово все скінчилося, — незнайомець відступив на крок, наче прагнув якнайліпше роздивитися Егерта з голови до ніг.

Солль важко дихав, мокре волосся прилипло до скронь, по спині стікали цівки поту, а рука, що тримала шпагу, гуділа, наче мідний дзвін.

— Непогано, — видихнув він, дивлячись у прозорі очі, — чому ж одразу не зізналися, що ви — вчитель фехтування на спочинку?

З цими словами він кинувся вперед, і, якби знайшлися свідки цього двобою, вони без вагань підтвердили б, що таких блискучих комбінацій рубака-Солль не видавав ще ніколи.

Він стрибав, наче коник-стрибунець, одночасно нападаючи справа й зліва, зверху й знизу, продумуючи партію на двадцять ходів уперед, він був швидкий і технічно бездоганний, він перебував у піку своєї форми — і жодного разу не домігся успіху, хоча б крихітного.

Усі його удари начебто втрапляли в кам’яну стіну — напевно, щось подібне відчуває теля, яке вперше бореться з дубом. Жодну з комбінацій не було доведено до кінця, супротивник, ніби наперед знаючи думки Солля, перемудровував його задумку, переходив у контратаку, і Егерт відчував його клинок то біля грудей, то біля живота, то біля обличчя. Солль впізнав, нарешті, свою власну гру зі студентом в кота-мишку. Зрозуміло було, що він уже добрячий десяток разів міг вбитий померти, але навіщось йому давали можливість пожити ще.

— Цікаво, — прохрипів він, відстрибнувши на два кроки, — хотілося б мені знати, кому ви продали душу… за ЦЕ…

— Страшно? — запитав незнайомець. Це були його перші слова від початку двобою.

Егерт дивився на нього — наділеного небаченою силою старого, байдужого, зі зморшкуватим обличчям, з величезними холодними очима без вій. Незнайомець навіть не задихався — подих його залишався рівним, як і голос, і погляд.

— Страшно?

— Ні, — відгукнувся Егерт презирливо, і світле небо за свідка, що це була чистісінька правда — навіть перед лицем неминучої, здавалося, смерті він не відчував трепету. Незнайомець зрозумів це; губи його розтяглися, як тоді, у трактирі:

— Що ж…

Шпаги, задзвенівши, схрестилися. Незнайомець зробив ледве вловимий круговий рух клинком — і Егерт болісно скрикнув, відразу вирішивши, що йому вивернули кисть. Пальці його розтиснулися самі по собі, й фамільна шпага, описавши в сірому небі дугу, безславно шльопнулася на купу торішнього листя і потонула в ньому.

Солль притис постраждалу руку до грудей і відступив, не зводячи з супротивника очей. Йому було вкрай образливо, що ось цим прийомом немічний старий міг обеззброїти його ще в першу хвилину двобою, а отже, увесь поєдинок був лише фарсом, грою, піддавками…

Незнайомець дивився на нього й мовчав.

— Так і будемо стояти? — поцікавився Солль, ображений, але не переляканий. — Що далі?

Незнайомець мовчав, і Егерт зрозумів, що його власні хоробрість і презирство до смерті — теж зброя, якою він зуміє принизити свого переможця.

— Ну, вбий, — він посміхнувся, — що ти ще можеш зі мною зробити? Я не жалюгідний студент, щоб тремтіти перед лицем смерті. Хочеш упевнитися в цьому? Удар!