Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Весна нарешті забуяла вповні. Солль сидів у сідлі згорблений, ніяк не реагуючи на чудовий сонячний пейзаж, що розкинувся праворуч і ліворуч від дороги. Ніч напередодні Егерт провів без сну — ще до півночі на нього напосівся черговий кошмар, і тому він чекав світанку, міняючи догоряючі у канделябрах свічі. Всупереч очікуванням, парад не підбадьорив його, а навпаки, приніс нове потрясіння: Егерт виявив, що сам вигляд оголеної шпаги надзвичайно йому неприємний. Світле небо! Вигляд оголеного клинка, що завжди пестив серце рубаки й дуелянта, не навівав більше солодких думок про славу, про перемогу. Дивлячись на загострене залізо, вражений Солль думав тепер тільки про розсічену шкіру, оголену кістку, кров і біль, після яких настає смерть…

Товариші-гуарди косували на лейтенанта Солля, за офіційною версією, той був безнадійно закоханий. Обговорювалися можливі об’єкти нещасливої пристрасті, причому найпроникливіші припускали навіть, що серце лейтенанта зачарувала холодна й прекрасна Торія, наречена загиблого студента. Тільки Карвер не брав у цих суперечках жодної участі, а тільки мовчки, звіддалік спостерігав.

Звернули з дороги, проскакали краєм глибокого яру — з-під копит посипалися в прірву грудки землі. Капітан віддав команду; Егерт здригнувся, побачивши обстругану, без єдиного сучка колоду, перекинуту з одного краю яру на другий.

Один раз на парі Солль станцював на самій середині колоди, над найглибшою частиною яру. Щораз, коли нога Егерта ступала на гладку слизьку поверхню, душа його завмирала, охоплена захватом від близької небезпеки й усвідомленням власної відваги. Його не задовольняв ризик наодинці, і він, користуючись владою лейтенанта й магічною дією слова «боягуз», змушував ризикувати інших, влаштовуючи на колоді двобої… Якось хтось таки упав на дно яру й зламав ногу, Егерт не пам’ятав імені того бідаки — відтоді він скульгавів і змушений був залишити полк…

Усе це пригадалося Егертові протягом тієї секунди, коли за командою капітана гуарди спішувалися біля колоди.

Вишикувалися, юних, недосвідчених гуардів капітан поставив окремо, і лейтенант Дрон, визнаний вихователь молоді, з поважним виглядом узявся пояснювати їм суть випробування. Тим часом капітан, що не бажав втрачати ні хвилини, скомандував початок.

Умови були прості — перебігти на той бік і чекати там на інших. Хлопці-зброєносці, яких взяли на маневри спеціально для дрібних послуг, повинні були відвести коней у табір. Мертвою рукою Егерт передав свій повід підліткові, який дивиться на нього з обожнюванням.

У строгому порядку, один за другим, гуарди долали перешкоду — хтось із бравадою, хтось із погано приховуваною боязкістю, хтось бігцем, хтось сторожким дрібним кроком. Солль замикав колону. Він дивився, як чоботи його товаришів безстрашно зневажають гладеньке тіло колоди, і щосили намагався зрозуміти, звідки узялося це липке відчуття в грудях і хвороблива слабкість у колінах.

Егерт, який ніколи раніше не відчував справжнього страху перед небезпекою, не відразу й зрозумів, що просто боїться — боїться настільки, що вгинаються ноги й болісно зводить живіт…

Ланцюжок гуардів по цей бік яру рідів. Юнаки, які вперше пройшли випробування, радісно юрмилися на протилежному боці й криками підбадьорювали всіх, хто ступав на колоду. Наближалася черга Герта. Хлопці-зброєносці, яким давно слід було виконати наказ і повести коней, затрималися заради рідкісної можливості бачити новий трюк лейтенанта Солля.

Карвер, останній у колоні перед Егертом, ступив на колоду. Спочатку він ішов недбало, навіть розв’язно, але десь на середині збився з кроку й, нервово розкинувши руки, закінчив перехід. Колишній Солль не пропустив би нагоди презирливо свиснути приятелеві в спину, але той Егерт, якому судилося зараз ступити на колоду, тільки перевів подих.

Тепер усі гуарди вишикувалися на протилежному березі, і всі, як один, запитально дивилися на Солля.

Він змусив себе підійти. Світле небо, чого ж так тремтять коліна?!

Його чобіт непевно став на обтесаний край. Перейти на той бік неможливо; колода гладка, нога обов’язково зісковзне, Егерт у кращому разі скульгавіє, як той нещасний…

Усі чекали, початок Егертового трюку був надто вже незвичним.

Вкотре облизавши пересохлі губи, він зробив крок — і захитався, намагаючись зловити руками повітря. На тому березі засміялися — вирішили, що він спритно вдає недотепу.

Він зробив ще півкроку і чітко побачив гостре каміння на дні яру, і своє скалічене тіло на каменях…

І тоді, окинувши тужливим поглядом майбутній шлях над прірвою, він зважився.

Зважився, поспішно відступив, трохи театральним рухом ухопився за груди. Сіпнувся, наче в конвульсії, захитався й, спритно зістрибнувши з колоди, замертво звалився на землю.

Посмикуючись на купі торішнього листя, Егерт гарячково пригадував ознаки страшних хвороб, про які йому колись доводилося чути, — падуча, припадки… Добре, аби піна на губах з’явилася, але в роті було сухо, як у занедбаному колодязі, і недостатність симптомів довелося доповнювати зовсім уже немислимими рухами.