Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Студента поховали на гроші міста — поспішно, однак цілком гідно. Місто було на цілий тиждень забезпечене плітками. Торія звернулися зі скаргою до бургомістра, і той прийняв її — але тільки для того, щоб висловити співчуття й розвести руками: дуель проходила за всіма правилами, і хоча страшенно жаль загиблого юнака, але хіба не сам він викликав пана Солля на двобій? На жаль, люба пані, цей сумний випадок ніяк не можна назвати вбивством; пан Солль непідсудний — він бився на полі честі й, у свою чергу, теж міг бути вбитий… А якщо покійний пан студент не носив зброї й не володів нею, то це лихо пана студента, але аж ніяк не провина лейтенанта Солля…

Від дня двобою минуло чотири дні, три дні — після похорону. Сірого раннього ранку Торія залишала місто.

Тиждень перебування в Каваррені наклав на її обличчя чорні жалобні тіні. Торбинка студента відтягувала руку, коли вона самотою, без сторонньої допомоги, брела до екіпажа, що очікував біля входу. Згаслі очі, обрамлені темними колами, дивилися в землю, тому вона не відразу впізнала людину, яка люб’язно відкинула підніжку карети.

Чиїсь руки допомогли їй закласти на сидіння торбинку; механічно подякувавши, Торія підвела очі й віч-на-віч зустрілася з Егертом Соллем.

Егерт давно чатував наречену вбитого ним студента, хоча й сам до кінця не знав навіщо. Можливо, йому хотілося вибачитися й висловити співчуття, але ймовірніше, що назустріч Торії його штовхала якась примарна надія. Він обожнював ризик і небезпеку, а тому звик з легкістю відноситися до смерті, своєї й чужої. Що ж може бути природнішим — хіба переможець не вправі розраховувати на частку спадщини, залишеної переможеним?

І Торія зустрілася з Егертом очима.

Він готовий був до проявів гніву, розпачу, ненависті; він заготовив доречні для цього слова, він збирався навіть знести ляпас від її руки, але те, що він побачив у все ще прекрасних, хоч і вбитих горем очах Торії, відштовхнуло його геть, як удар пудового кулака.

Дівчина дивилася на Солля з огидою, холодною, гидливою, позбавленою злості і від цього особливо страшною. У ній не було ненависті, але здавалося, що її зараз знудить.

Егерт сам не пам’ятав, як пішов чи втік — геть, геть із очей, щоб ніколи більше не бачити, не зустрічатися, не згадувати…

А ще через день він сидів у «Вірному щиті» — похмурий, пригнічений і злий. Карвер вертівся поряд, весело патякаючи поперемінно про вепрів і жінок — традиційні кабанячі бої не за горами, чи буде батько виставляти Красеня, М’ясника й молодого Боя? До речі, про Солля запитувала прекрасна Дилія, дружина капітана, а ігнорувати її просто небезпечно — помститься… І з якого дива Солль, який став у місті головною подією тижня, отруює зневірою світлі дні такого неповторного життя?!

Солль якимось чуттям вловлював у голосі приятеля певне приємне збудження, схоже, у глибині душі Карвер радів відчуттю, що, перемігши на полі бою, неперевершений Егерт зазнав поразки на полі кохання й таким чином зрівнявся з іншими смертними. Можливо, у таких своїх міркуваннях Солль марне грішив на Карвера — так чи інак, але балаканина друга втомила Егерта. Нігтем вказівного пальця він вирізав борозни на потемнілій стільниці — так, він цілковито погоджувався з Карвером, тільки нехай, заради неба, заткнеться на хвильку й дасть своєму лейтенантові можливість спокійно допити кубок…

Цієї миті двері відчинилися, запускаючи в задушливий трактир струмінь прохолодного повітря й сонячний промінь; новоприбулий постояв на порозі й, наче переконавшись, що потрапив куди слід, увійшов.

Солль упізнав його — це була дивна сива людина, яка жила в «Шляхетному мечі» ось уже днів із десять. Пройшовши повз гуардів, він відсунув від столу стілець, що пустував неподалік, і важко присів на сидіння.

Сам не знаючи навіщо, Егерт спостерігав за ним краєм ока; у тьмяному світлі трактиру йому вперше вдалося розгледіти обличчя незнайомця.

Вік сивого постояльця годі було визначити — чи то років сорок, чи то всі дев’яносто. Дві дуже глибокі вертикальні зморшки прорізували його щоки й губилися в куточках запечених губ. Тонкий, довгий, обтягнутий жовтою шкірою ніс раз по раз поводив ніздрями, очі, прозорі, широко розставлені, здавалися зовсім байдужими до навколишнього світу. Придивившись, Егерт побачив, як часто посмикується велика повіка, позбавлена вій.

Сам хазяїн підніс незнайомцеві кубок з вином і зібрався вийти, коли той зненацька його зупинив:

— Хвилинку, голубе… Мені, бачте-но, ні з ким випити. Розумію, що ви при ділі — ну то просто складіть компанію… Я хочу випити за славних гуардів — вбивець беззахисних.

Хазяїн сіпнувся — він чудово зрозумів, кому адресовано тост. Буркнувши під ніс вибачення, добряга поспішив утекти — і вчасно, бо Егерт теж розчув спрямовані до нього слова.

Неспішно поставивши свій кубок на стіл, він нарешті глянув незнайомцеві прямо в очі — такі самі спокійні, навіть байдужі, наче фатальну фразу сказав хтось інший.

— За кого ж ви п’єте, шановний пане? Кого це ви обізвали…