Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

— Пощадити тебе? — Егерт посміхнувся краєчком рота. Він усією шкірою відчував страх студента, і це солодко лоскотало нерви — тим паче що в глибині душі Солль давно вже вирішив не карати хлопця надто строго.

— Пощадити? Га?

Туга й страх штовхнули студента на нову безнадійну атаку, і треба ж такому трапитися, щоб ботфорт Солля, втрапивши в калюжку від дощу, поїхав по липкій грязюці. Ноги неперевершеного Егерта роз’їхалися, як копитця новонародженого теляти, Солль ледве втримав рівновагу — і шпага студента, зачепивши плече гуарда, зрізала еполет. Гордий військовий атрибут завис на одній ниточці, наче здохлий павук, а юрба — клята юрба, вона завжди на боці переможця! — вибухнула радісними криками:

— A-а, Соллю, маєш!

— Тримай-тримай, відвалиться!

— Браво, студенте! Провчи! Всип!

Гуардів, звинувачених у підлості й боягузтві, викритих у зраді, виганяли з полку, та перед цим піддавали ганебній страті — привселюдно зрізували із плеча еполети. Сам того не відаючи, студент наніс Егерту тяжку образу. Солль бачив, як переглядалися, посміхалися, перешіптувалися його товариші — ай-яй-яй…

Далі все відбулося миттєво, на одному вдиху.

Не тямлячись від люті, Егерт кинувся вперед; студент невміло скинув шпагу, ступив крок йому назустріч — і завмер, не зводячи з гуарда здивованих очей. Вістря фамільної шпаги Соллів випнулось з його спини — не блискуче, як завжди, а темно-багряне, майже чорне. Постоявши секунду, студент сів — незграбно, як і боровся. Все стихло — сліпий вирішив би, що на задньому дворі трактиру немає ні душі. Студент важко осів на втоптаний пісок, і неймовірно довгий Соллів клинок висковзнув із його грудей.

— Напоровся, — голосно сказав лейтенант Дрон.

Егерт стояв, опустивши закривавлену шпагу, і тупо дивився на розпростерте перед ним тіло; юрба заворушилася, пропускаючи Торію.

Вона йшла обережно, ніби по дроті; наблизилася до скривавленого юнака — навшпиньках, наче боялась розбудити:

— Дінаре?

Парубок не відповідав.

— Дінаре?!

Юрба розходилася, ховаючи очі. З-під темної куртки нещасного розповзалася бура пляма; напівголосно квилив хазяїн готелю:

— Ось вони, двобої… Звісно, кров молода, гаряча… Мені ж тепер що… Що мені тепер, га?

Солль сплюнув, щоб позбутися присмаку металу в роті. Світле небо, як по-дурному все сталося!

— Дінаре?!! — Торія благально заглядала в обличчя мертвого юнака.

Подвір’я спорожніло. Вже йдучи, високий сивий постоялець кинув у бік Солля уважний погляд, вираз цих чіпких очей годі було зрозуміти.