Розділ тринадцятий, у якому збувається пророцтво брюнета

Марійка судомно, безнадійно хлипнула й різко закинула голову, немов сподіваючись вимолити порятунок у бездушної напівкруглої стелі колектора.

І тієї ж миті стеля загрозливо репнула, закришилася, заплакала дрібними камінчиками, що посипались, і вивільнила зі свого нутра величезний гострокутний шматок.

Марійка рефлексивно замружилася.

Чоловіче тіло, що придавлювало її, хворобливо здригнулося, заволало й відпало геть.

Звільнена почала інстинктивно натягувати брюки, не відчуваючи нічого, крім бездумної, пропасної істерики. Смугастий корчився на землі, вчепившись у голову, що кровоточила. Олег танцював над ним і перелякано вив:

– Ти живий?! Живий?! Що це було?

– Що тут відбувається? – владно запитав хтось, чий голос Марійка впізнала відразу.

Мир Красавицький, що здавався розпливчастим в об’єктиві її помутнілого погляду, здивовано завис в отворі воріт, дивлячись на неї так, немов не вірив власним очам. Марійка знервовано обсмикнула сорочку.

– На Коку камінь упав, – боязко пояснив Миру Олег.

Смугастий тихо заскиглив.

«Невже Мир їхній ватажок?» – застогнало всередині Марійчиного кошмару. І вона зрозуміла, що зараз, нарешті, заплаче. І не заплакала – захрипіла, затуливши зганьблене обличчя руками:

– Вони… Мене…Я

– Та заткнися ти, суко! – відскочивши від скривавленого, Олег кинувся до неї.

– Залиш її! – гаркнув Мир. – Що ви з нею зробили?

– Та подумаєш!

Олегова голова сіпнулася від удару й полетіла на підлогу, захоплюючи за собою все інше.

– Подумаєш?! Зараз ти в мене подумаєш! – роздратувався Красавицький. – Як виняток – головою! Знаєш, хто вона? Вона – моя одногрупниця!

– Іще одна? – очманів ударений.

– Так, іще… А тобі однієї мало було?!

«А ось і наш головний змій. А ти знаєш, що він…» – згадала Марійка раптом. І, немов наяву, побачила допитливе вухо Рити, що притулилося до збуджених губ подруги.