TextBook – Точно – Катя! – вивела Землепотрясна. – Гаразд, бувай. Ніколи мені. Лікуйся, Митю! Ти – гарний хлопець.
* * *Під землею Марійці стало не по собі. Але це відчуття швидко минуло, і ліхтар заспокоївся в її руці. Раніше, коли вона була маленькою, батько не раз брав її з собою в «підземне царство», і відтоді тут мало що змінилося – товсті змії труб, що втікають у нікуди, бруд та ілюзія загадки, народжена темрявою і нескінченністю коридора.
«А ще тут напевно водяться щури. Але про це краще зараз не думати…»
Ковальова повісила ліхтар на шию і дістала з рюкзака свічку та шматочок крейди.
Маленький дачний ліхтарик був безсилий перед безрозмірною темрявою, як соломинка молочаю, – його прямолінійний промінь висвічував тільки крихітні фрагменти. Але свічка відразу ж дала округле, рівномірне світло – свічка умиротворяла.
Колись, тримаючи таку ж прихоплену з будинку романтичну свічку в руках, десятирічна Марійка вирушила подорожувати підземними коридорами, розчулена дозволом батька, що відпустив її в цю чарівну, нескінченну подорож.
Вона йшла і йшла, зовсім сама, натхненно прислухаючись до хрускоту своїх кроків, і перед кожним поворотом її серце обривалося від страху та передчуття дива. І лише через десять років, зіставивши факти, вона зрозуміла причину такої дивної батьківської безтурботності: він відпустив її гуляти підвалами Контрактових рядів, квадратних і герметичних, де заблукати було просто неможливо. Марійка повільно рушила вперед, скрупульозно помічаючи свій шлях крейдяними хрестами та ретельно озираючись на всі боки, безуспішно силкуючись відшукати тут те, що дало б їй ключ до розгадки або хоч би до роздумів про неї.
«Я – як і мій батько, якому завжди більше всіх потрібно», – несподівано подумала вона.
Тунель вильнув темним відгалуженням коридора. Скільки вона йшла? Марійка забула подивитися на годинник, а під землею – це відчуття вона пам’ятала з дитинства – час немов зупинявся, стаючи густим і нерухомим.
У кінці підземелля промальовувалися обвиті темрявою ворота.
Ті самі – інших тут бути просто не могло.
Марійка зупинилася, набираючись мужності, – на відміну від тривіального міського колектора, Кирилівські печери були небезпечною зоною.
«Але ж саме заради них я і прийшла сюди! – нагадала собі вона. – Чи все ж варто дочекатися Дарину?»
Несподівано її серце підстрибнуло. На стінах затанцювало світло, і почулися чиїсь кроки – не Даринині, – занадто необережні, переконані у власній правоті, такими ходять тільки по знайомих доріжках.
Марійка Ковальова безглуздо завмерла на місці: в кращому разі, це міліція, яка виб’є її звідси в потилицю. В гіршому…
«Я пропала!»
Із-за воріт вислизнули двоє. Їхні обличчя, спотворені темними тінями, здались їй страшними – нелюдськими. Але на головах були знайомі робочі каски з ліхтариками на лобі.
– О! О! – сказав один.
– Стій! – гукнув інший.
Але Марійка і так не могла бігти: все несподіване й раптове миттєво паралізувало її, тупо й безнадійно. Двоє йшли до неї, безсоромно посміхаючись. Один (той, хто сказав «О!»), в забрудненій смугастій сорочці, наблизився до «підземної царівни» впритул.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Київські відьми. Меч і Хрест» автора Кучерова В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ тринадцятий, у якому збувається пророцтво брюнета“ на сторінці 3. Приємного читання.