Розділ дванадцятий, у якому Мишко і Марійка йдуть із дому

у якому Мишко і Марійка йдуть із дому

Перед світанком… і у гаї, і по ярах валялися сотні сплячих і п’яних як ніч, переважно напівроздягнених або догола роздягнених злодюжками. Особливо багато валялося зовсім голих. І літніх, і молодих жінок, і дівок.

А. Макаров. «Мала енциклопедія київської старовини»

Марійці здалося, що в неї віднімаються руки – вони заніміли, й ватні пальці відмовлялися підкорятись її наказам.

Її руки намагалися знепритомніти від страху! І, стоячи на запорошеному килимку біля дверей своєї квартири, Марійка несподівано зрозуміла: все, що сталося з нею, не має ніякого значення. Тому що тільки-но вона почула у слухавці голос своєї матері, вона перестала бути захисницею Міста, значною, винятковою та мудрою, тією, яку експресивна Дарина щиро величала «генієм», і навіть сама королева Катя шанобливо заглядала їй у рота… Тут, у маленькому світі своєї сім’ї, королівство якого обмежувалося п’ятдесятьма метрами трикімнатної хрущовської квартири, Марійка Ковальова була лише підлітком, який відбився від рук, не ночував удома дві доби підряд, – і для «тут» її вчинку не було ніякого виправдання.

Вона неприязно затрясла занімілою кистю, і рука з ключем, яку зусиллям волі хазяйка змусила піднестися до замка, виявилася найважчою річчю, яку їй будь-коли довелося піднімати.

Ні в «Центрь Старокіевскаго колдовства», що шпурнув до її ніг першу в її житті смерть; ні на Старокиївській горі, що зустріла її стовпом вогню та страшним пророцтвом «Ви – помрете!»; ні під вікнами російського музею, який завивав сиреною, що загрожувала їй реальною статтею за «співучасть у крадіжці зі зломом», – Марійці не було так страшно!

«Невже батько справді заарештований… Ні!»

У животі скам’яніло, наче вона напилася води з цементом. Марійка відчайдушно вдихнула повітря, намагаючись зігріти страх, що крижанів усередині, і рішуче зробила крок у коридор, боячись навіть уявити, що зараз скаже їй мати.

– Це ти? – донісся стривожений голос з кухні.

І Марійка нестримно кинулася туди, вже відчуваючи, як вона занурюється обличчям у найдорожчу у світі стару ковбойку, обіймає батька обома руками, і всі страхи зникають, як поганий сон.

– Тату! Ти вдома?! А мама… – Вона осіклась і застигла на порозі.

Права татова рука була в гіпсі, ліва щока роздулася нафаршированими тампонами пластирами. А поряд, на столі, стояла наполовину повна склянка і наполовину порожня пляшка горілки.

– А-а-а, Мурзик… – із полегшенням мовив тато, п’яно розтягуючи виснажені слова. – Ти ж знаєш нашу маму. Завжди на порожньому місці ґвалт здіймає. Я їй лише з прокуратури подзвонив, щоб не турбувалась. А вона…

– А що ти робив у прокуратурі?! Що з тобою, тату?! – нестримано жахнулася татова донька.

Вона добре знала свого батька – він ніколи не пив знічев’я: для цього татові завжди потрібне було хоч якесь свято. Але на свято все це вкрай мало було схожим.

– Ти зламав руку?

– Руку, – гірко повторив він, – краще б я зламав обидві руки й шию! Краще б я там загинув! – Батько жадібно й різко вилив уміст склянки в закинене горло, неначе намагався заткнути рот самому собі, й приречено опустив обличчя в лівий рукав.

– Тату, ти що?.. – Марійка побоялася сказати «плачеш».