Розділ 2 АЛХІМІКИ

— Що це ти робиш?

Аж раптом почувся якийсь скрип, і Ембла перелякано відсахнулася від раковини. Та повільно від’їхала вбік і відкрила вхід, за яким був вогкий кам’яний коридор зі сходами, що вели кудись униз, у пітьму.

— Це таємний хід! — вигукнула Аеніль і підійшла. — Цікаво, куди він веде?

Але Ембла не поділяла захоплення й інтерес подруги. Вона продовжувала відступати назад, аж доки не вперлася у стіну.

— Закрий… закрий його… — ледь чутно пробурмотіла вона.

— Як? Це ж ти його відчинила, — здивувалася Аеніль. Утім, коли побачила наляканий вигляд подруги, почала уважно розглядати раковину в пошуках ключа. Та через кілька хвилин раковина сама повернулася на місце і закрила собою вхід. Вода перестала капати.

Аеніль полегшено зітхнула:

— Добре, що воно само закрилось. Якби викладачі побачили, нам би дісталось.

Ембла теж зраділа.

— Нам пора йти, скоро закінчиться урок, а треба ще забрати наші речі з класу.

Аеніль кивнула. Жодна з дівчат не хотіла залишатися у цій вбиральні, хоч кожна зі своїх причин. Тому відразу ж, як Аеніль востаннє вимила обличчя і руки, вони вийшли звідти.

Коли вони повернулися до класу з алхімії, там вже нікого не було. Лише плаваючі кімнатою клаптики туману свідчили, що урок відбувся і суміші, схоже, у всіх вдалися.

Дівчата підійшли до своїх парт і стали складати речі до торбин. Аеніль звернула увагу, що її стіл чистий, і навіть запаху тієї гидоти не було чутно. Вона запхнула свій вологий одяг у сумку.

У цей час відкрилися двері у кабінет викладача, і він зайшов до класу. Ембла, котра вже склала свої речі, швидко вийшла. Вона помітила, як він уважно дивився на її руки, що ледь слухалися її під час уроку, і дуже боялася, що він стане про щось розпитувати.

Аеніль залишилася наодинці з майстром Елітісом у класі. На відміну від Ембли, вона не стала втікати, а навпаки підійшла до майстра, щоб запитати домашнє завдання. Їй не дуже хотілося це робити, але вона розуміла, що краще це спитати у майстра, ніж у одногрупників.

Майстер байдуже їй відповів, а потім подивився на її чоло. Спершу він хотів накласти просте заклинання, яке б умить прибрало синець. Він навіть наблизив руку до лоба дівчинки. Але потім згадав Ірене, котра ніколи не накладала заклять на себе чи на когось з близьких їй. І, мабуть, правильно робила. На хвилину він завагався, а потім став розглядати синець. Дівчинці це не сподобалося, але вона нічого не сказала. Лише скривилася, коли його пальці торкнулися болючого місця.

— Тобі треба бути обережнішою, — сказав він іронічно і холодно. — З таким природнім захистом, як у тебе, якщо не навчишся себе контролювати, матимеш серйозні проблеми.

Він саркастично посміхнувся і вийшов з кімнати.

Кілька хвилин Аеніль стояла, стиснувши кулаки так, що побіліли пальці. Її обличчя знову пашіло від сорому і образи.

— Що це таке? — бурмотіла вона про себе. — Чому всі немов змовились проти мене? Тільки й думають, як би болючіше зачепити…