Розділ 2 АЛХІМІКИ

— Злість іноді засліплює нас, закриває очевидні речі. Намагайся контролювати себе, Ірене.

Жінка кивнула. Вона ненавиділа, коли її повчали, допускаючи лише два винятки — коли це робив майстер Стесагор або Евагор.

Пролунав ледь чутний стукіт у двері вітальні. Так стукати можуть хіба що учні. Ірене усміхнулася й промовила голосно і різко:

— Увійдіть.

Двері відчинилися, й до вітальні нерішуче зайшла учениця. На голові у неї був каптур, що мав здатність приховувати обличчя. Мантії з такими каптурами видавали представникам нелюдських народів, аби вони уникали насмішок та переслідувань з боку інших учнів. Однак від викладачів ховатися було нічого, більше того, це було неввічливо. Учениця це знала, тому відразу скинула каптур.

Ірене не змогла приховати здивування. Майстер Елітіс кинув короткий байдужий погляд на дівчину і став перебирати сувої пергаменту на своєму столі. Він щось шукав.

Дівчина мала світло-синю шкіру, яскраво-блакитне волосся, губи й очі. За людськими мірками їй мало б бути років сімнадцять.

Вона нерішуче переступила з ноги на ногу й оглянула вітальню. Усі її рухи були плавні, неспішні і спокійні, хоча в дивних яскравих очах відчувалося хвилювання.

— Майстер Мейсон… — Вона говорила дуже тихо, але й цього було достатньо, аби почути, наскільки дивним у неї був голос.

Приглушений, глибокий, він немов долинав з бездонного колодязя. У ньому відчувалося якесь шипіння. Відразу на думку приходило порівняння із сичанням змії.

— Майстра Мейсона немає, як бачиш. Йому щось передати? — запитала Ірене, зацікавлено розглядаючи дівчину.

— Ні… Тобто… Мені потрібно віддати йому реферат…

— То давай. Можеш залишити на його столі. Я йому скажу, хто передав…

— Ні… Він може його не прийняти… — дівчина потупила погляд. — Я не виконала роботу вчасно. І я хотіла з ним поговорити… Пояснити…

Ірене кивнула з розумінням. Майстер Мейсон був керівником відділення алхімії, попри те, що не викладав жодної алхімічної дисципліни. Він славився своєю жорсткістю і навіть ворожнечею з деякими учнями, у той час як від інших майже нічого не вимагав.

— Я можу подивитися його розклад, аби ви знали, де шукати, — сказала Ірене. — Бо він може й не прийти сюди на цій перерві.

Майстер Елітіс підняв на неї здивований погляд — вона дуже рідко прагнула комусь чимось допомогти, особливо учням. Ірене проігнорувала його реакцію.

В очах дівчини з’явилася вдячність, і вона радісно кивнула. Ірене підійшла до розкладу занять і стала його розглядати. Немов ненароком, промовила:

— А ви…

Дівчина не зрозуміла, і з запитальним виглядом ступила крок уперед. Майстер Елітіс підняв голову і байдуже відповів замість неї: