Розділ 7 Битва на пагорбі

— Та і я не розумію, як! Але то неважливо! Бо натомість я розумію, що якби ось такого велетня поставити на службу революції, то можна було б великі справи робити! А якщо виробити їх кілька тисяч? Та ми б за рік усіх ворогів революції розтовкли по всьому світу! — Ліберман знову підхопився і заговорив голосно. — Ось чому треба негайно сповістити Москву! Там спеціалісти є, окремий відділ чека, який цим займається! Треба, щоб вони негайно прибули сюди!

— Що ж це виходить, революцію будуть чудовиська робити? — сумнівався Єрофеєв. — Якось це неправильно. Трудящі мусять піднятися, узятися за зброю і… той, як там кажуть, на власних багнетах установити комунізм на всій землі.

— Це було б добре! Але ж треба дивитися правді в очі! У нас могутні вороги! Які можуть не дати своїм робочим і селянам підвестися! То нам треба прибрати цю наволоч, щоб вона не заважала переможній ході революції!

— Але чудовиська… — аж скривився Єрофеєв.

— А хоч би і чудовиська! Та будь-хто! Хоч нечиста сила! Головне, щоб революція перемогла! — кричав Ліберман.

— Просто якось недобре виглядає, — нерішуче бубонів Єрофеєв.

— Що там некрасивого? Сам подивися! От у нас кулемети англійські, «максими». Начебто вони чужі, з буржуазної Англії. Але ж вони на благо революції служать! Так і те чудовисько буде на її перемогу працювати! Ти тільки уяви, Андрію! Якби мати тисячу таких солдатів, яких і снаряди не беруть! Це хоч тепер можна всю контрреволюцію тут розбити і понести волю народам світу! — Комісар знову нервово заходив кімнатою. — Це такий крок до перемоги всесвітньої революції! Величезний крок! — Ліберман стягнув кашкет і втирав ним піт, який виступив на його чолі. Єрофеєв знову перелякано дивився на комісара. Особливо на його вуха. Господи, що ж це за вуха! Налилися червоним, пульсували усі, страшно дивитися було, хотілося рубанути шаблею і відсікти їх геть, наче жаб якихось, що присмокталися до комісарської голови! Комполку ледве відвів погляд і кивнув, мовляв, згоден. Знав, що товариш Ліберман всією душею за революцію, то не буде абищо торочити.

Ліберман зупинився, про щось міркував.

— Ми не будемо чекати! — закричав комісар. — Виступимо зараз же! Оточимо будинок фон Шпіла, щоб чудовисько нікуди не втекло! Вперед! — Комісар побіг до дверей.

— Борю, стій! — Єрофеєв схопив товариша за руку.

— Що? Треба поспішати!

— Вуха сховай! Ти ж комісар, — Єрофеєв і сам почервонів, бо йому незручно було бойовому товаришеві вказувати його ваду.

— А! От чорт! Забув! Це ж треба було так вляпатися! — Ліберман заходився ховати вуха під кашкет.

— А чого одне діряве? — спитав комполку.

— Куделін прострелив.

— Як він тебе не вбив?

— На потім залишив. Хотів помучити. Та не встиг.

— Куделіна чудовисько теж вбило?

— Та куди там! Втік, гад! Тільки побачив, куди все повертається, так і втік. Чудовисько і мене б убило, та я мертвого вдав. Навіть не дихав, поки воно поруч ходило. Ну все, сховав чортові вуха! Ходімо!

Вони вийшли, Єрофеєв наказав виступати. Солдати були невдоволені, бо ніч вже скоро, але супроти командира піти не наважилися.