Розділ 7 Битва на пагорбі

Бійці зареготали і аж облизуватися почали у передчутті багатої здобичі, якою давно вже не було у цих обдертих краях.

— То вона! Я її впізнав! Пане отамане, впізнав! — ніяк не міг заспокоїтися «вовчик». Постріл, і він впав у пилюку.

— Ну як впізнав, то ти більш не потрібний, лайно, — сказав отаман.

— А що з полоненими червоними робити? Як завжди? — спитали «вовчики».

— Як завжди, — кивнув отаман.

Полонених, їх усього десяток, поставили на відстані кількох метрів один від одного. Новобранці будуть мчати верхи і стинати їм голови. Одним ударом шаблі. Вовча дивізія славилася цим умінням. Отаман їхав уздовж полонених, подумував, чи і самому не рубанути. Куделін любив пускати кров. Раптом побачив комісара Лібермана. Придивився і зареготав. Бійці з переляком поглядали на свого отамана, бо він робився страшний, коли ось так сміявся.

— Пізнаєш мене, жиду? — спитав Куделін, який зупинив коня біля Лібермана і дивився на нього згори. Ліберман скосив очі вбік. — Я ось тебе впізнав. Я ж тебе довго шукав, та все ніяк знайти не міг. Навіть з каторги втік, щоб горлянку тобі перерізати. Та ти ж у підпіллі був, спробуй тебе знайти. Пам’ятаєш банк? Як ти нас на сходах поклав. Чесних бродяг обшустав, наче селюків якихось. Перестріляв, гроші забрав і пішов. Тільки ось мене не вбив. Тільки продірявив. Ось тут. — Куделін торкнув себе біля серця. — Але я міцний, вижив. Суд пройшов, каторгу, втік звідти, шукав тебе. Уже і забувати став, бо тепер он які веселі часи. Коли ось ти. Цікаво іноді трапляється, — отаман недобре всміхнувся. Ліберман дивився в землю. — Тепер я тобі борг віддам. Чуєш, жиде? З відсотками віддам, там багато за ці роки набігло. Особисто буду віддавати. У мене є спеціалісти людей катувати, але з тобою сам буду працювати. А я це вмію. То готуйся, жиде. До страшного готуйся. Зараз тих жевжиків візьмемо, подивимося, що там у них у валізах, що так їх бережуть. А потім я тобою займуся. І ти тоді лікті кусатимеш, що не он там у полі лежиш, а в полон потрапив. Лікті, бо що нижче, я тобі відріжу. По шматочку. І ще багато чого відріжу.

Отаман збуджено засміявся і вже збирався їхати, коли хтось з «вовчиків» сказав про вуха.

— Що — вуха? — не зрозумів Куделін.

— Вуха в нього того. Виросли, наче лопухи. Водички попив не там, де треба.

Комісару збили з голови кашкет, і Куделін зареготав, побачивши вуха Лібермана.

— Оце так лопухи! — Куделін зненацька вихопив револьвер і вистрелив. Куля пробила вухо, Ліберман скрикнув, заюшила кров. — Ну, не нудьгуй. Я скоро. І вушками твоїми займуся і тобою. Їдьмо!

Отаман помчав на пагорб. «Вовчики» доповіли, що кам’яний будинок, навколо мури, за мурами кулемет. І підійти можна тільки з одного боку, з дороги. З інших боків прірва. Той, хто будував цей палац, знався на тому, як зробити із житла фортецю.

— Ну кулемет не страшно. На кулемет у нас гармата є, яку ми у червоних узяли. Тягніть її сюди!

Куделін зупинився, коли до огорожі залишалося метрів сто. Далі пройшов трохи пішки, сховався за деревом.

— Чете! Чете! — закричав отаман. — Це Куделін! Пам’ятаєш мене?

Чет встановив вже кулемет, приніс набої і динаміт.

— Він тебе знає? — спитала Міра.

Чет кивнув. Згадав, як повертався з фронту. Увечері йшов Охтиркою, коли з темряви вискочило кілька тіней.

— Нумо, лебедику, віддавай наплічник свій, — сказав один. То був Куделін, тоді ще зовсім не отаман, а звичайний кримінальник. Блиснув ножем. — Віддавай, віддавай. Якщо не хочеш на перо присісти!