Розділ 7 Битва на пагорбі

— Я — комуніст, але чудовиська існують! І є спеціальна директива Фелікса Едмундовича про їх використання!

— Кого?

— Чудовиськ! На благо революції! Те, що я бачив, то щось надзвичайне!

— Та що ж ти таке бачив? — ніяк не міг уторопати Єрофеєв.

— Чудовисько. Велетня! Заввишки з будинок. Метрів шість, не менше!

— Шість метрів? — перепитав Єрофеєв. — Може, то пам’ятник?

— Який пам’ятник! Він же живий!

— Хто, він?

— Велетень! Схожий на людину, але величезний! А головне — його кулі не беруть! Та що там кулі, снаряди гарматні! — закричав Ліберман.

— Борю, так не буває, — закрутив головою Єрофеєв, який з тривогою дивився на товариша. — Ти з коня падав? Головою бився?

— Андрію! — Ліберман гупнув кулаком по столу. — Ти мені віриш чи ні?

— Ну, а як можна вірити? Нехай ще куля якось. У нас у полку був дивак один, так той сковороду в штани зашив, прикривав причинне місце. Якось з атаки повернулися, а він показує, що дві кулі у сковороду потрапило! Тобто врятувався сковородою. Але ж то кулі! А ось як це снаряд з гармати можна втримати? Ну маячня ж! — сказав Єрофеєв якомога спокійніше й узяв товариша за плечі. — А ти сідай, сідай.

Ліберман відкинув руки комполку.

— Кажу тобі, що пряме влучання було! З гармати! Сам бачив! На власні очі! Снаряд в нього потрапив, вибухнув! Його на шматки повинно було рознести, а тільки на землю повалило! Потім він підвівся і розгромив увесь загін Куделіна, усю Вовчу дивізію! — кричав Ліберман. — Усю! Самотужки! Та що там розгромив! Розтрощив! Може, кілька десятків утекло, не більше!

— Як перебив? — здивувався комполку. Він Вовчу дивізію зневажав, бо вбивці і грабіжники, але ж знав, що у бою були вправні. Так просто їх не переб’єш. — Чим перебив, Борю?

— Голіруч! Розтоптав, розірвав, розчавив! У нього куль висадили кілька сотень, і нічого!

— Ти точно це бачив? — перепитав Єрофеєв.

Ліберман підвівся, поклав руку до серця, подивився в очі комполку.

— Урочисто клянуся Розою Люксембург, — сказав комісар, і Єрофеєву після такого нічого не залишалося, як повірити. Бо ж Роза Люксембург — свята революції, комісар Ліберман носив при серці її портрет і якщо вже поклявся її ім’ям, то тут можна було не сумніватися.

— Не розумію, як це так? — розвів руками комполку.