Розділ 2 Наздогнати та випередити

— Так то у попівський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комуністичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революції, за молоду республіку, то навіть краще, що вбивав ворогів! Обов’язково в комуністичний рай потрапиш, де з хлібом сіллю зустрічатиме тебе сама Роза Люксембург, славетна революціонерка!

Поки Єрофеєв агітував, Чет збирав у вбитих дезертирів гвинтівки і Торби зі здобиччю. І коней збирав, в’язав уряд. Єрофеєв із сумом на нього подивився.

— Може, таки передумаєш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе і для мене! Хіба можна осторонь бути, коли революція? Це ж раз у житті трапляється! Якщо пощастить! Ходімо з нами, Чете, ходімо!

— Ні. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революція.

Чет застрибнув на коня та поїхав геть.

— Так і не пішов до нас служити! Не зрозумів він революцію, не відчув, — зітхнув Єрофеєв. — Хоча ж кому, як не йому, її відчувати! Сироті селянській! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважає революцію серцем відчути.

— Ти ж кажеш, що селянин? — не зрозумів Ліберман.

— Ну воно як, його мати, з селянської родини, покриткою була. Тобто завагітніла без шлюбу. Як ото живіт виріс, її батьки з хати вигнали. Ледь не під тином народжувала, по чужих хатах жила, потім захворіла та померла. Дитину чужі люди підібрали, виростили. Але казали, що батько його — офіцер, дівчину спокусив, а потім покинув. То, може, ота кров панська і не дає Чету відчути революцію? Хоча інший, навпаки, білих би не любив, бо через офіцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а він на хуторі засів. Нецікаве йому ані майбутнє світле, ані всесвітня справедливість!

— А як у полку опинився? — спитав Ліберман.

— Та як. Мобілізацію коли проводили, то всіх загрібали, хто міг рушницю тримати. Ну і його. Я сам особисто поїхав, щоб він дурниць не наробив, — пояснив Єрофеєв. Він добре пам’ятав, як все було.

Хату в полі оточили кілька десятків солдатів, які поховалися, хто за деревами, хто за сараєм, і чекали. Єрофеєв під’їхав до воріт, коня там залишив, зайшов у двір. З хати Чет вийшов, при зброї. Єрофеєву соромно було в очі товаришу дивитися, але що комполку міг зробити, коли наказ про загальну мобілізацію?

— Привіт, Чете.

— Привіт, Андрію. Чи в гості приїхав? — спитав Чет і посміхнувся. — І не сам, дивлюся.

— Не в гості, Чете, у справах. Мобілізація в нас. Забираємо тебе до армії.

— Ох, Андрію, наслужився я в армії.

— То царська була армія, а це наша, робітничо-селянська, Червона. Зовсім інша справа.

— Справа інша, а забривають, як і раніше.

— Бо свідомість низька у селян. Для них же комунізм будують, а вони ото поховалися по хатах і знати нічого не хочуть. Доводиться силою заганяти.

— Мене теж силою будеш, Андрію?

— Всіх, Чете, всіх. Дивися, в тебе ж он жінка є, хутір. Або іди служити, або станеш ворогом революції, а з такими розмова коротка, — сказав Єрофеєв.