Розділ 12 Спроба № 2

— Так.

— У тому, на пагорбі?

— Так.

— А велетень?

— Він спав. Я був уже далеко, коли він прокинувся і завив. Спробував мене наздогнати, але я заплутав сліди і зіштовхнув його спочатку з «вовчиками», а потім з червоними.

Чоловік ще раз подивився на Чета.

— Мені приводили кількох «вовчиків» і вони говорили, що дивізію розтрощив велетень. То, можливо, ти і не брешеш. І знаєш що? Я буду тебе катувати і ти все розповіси. Чи говориш правду і якщо так, то де сховав ті скарби. Коли людину ріжеш на смужки, вона все розповідає краще, аніж на сповіді, — чоловік узяв із-за спини гострий ніж. Чет посміхнувся. — Думаєш, що витримаєш?

— Червоні. Цілий полк поспішає до крейдяних пагорбів. Ти не встигнеш, — прохрипів Чет.

— Червоні?

— Полк Єрофеєва. І з ними ще два комісари з жидів.

Чоловік приставив до горлянки Чета ніж.

— Де ти сховав золото? Або ти скажеш зараз, або я приріжу тебе, наче вівцю! Кажи!

— Ні. Воля на золото.

Чоловік зробив рух ножем, і на шиї Чета виступило намисто крові.

— Кажи!

— Відпустиш, скажу.

— Я ж тебе заріжу, дурню!

— Воля, — вперто прохрипів Чет, наче не помічав ножа на власному горлі.

Чоловік вилаявся і таки прибрав зброю.

— Я ж уб’ю тебе, якщо дуриш, — він вибіг. Швидко повернувся, відстібнув Чета від стіни, додатково замотав руки мотузкою, щоб вже точно не вирвався. Повів нагору. Там була звичайна селянська хата. Хто б міг подумати, що ото таке підземелля було під нею? Чоловік допоміг Чету сісти на коня, без сідла. Сам сів на іншого, і рушили. Чоловік тримав руку на револьвері, ще й гвинтівка за спиною. Вискочили городами з села, пролетіли лугом і заростями лози. Бродом перейшли Ворсклу, вже їхали берегом. Почалися перші печери. — Де ти сховав?