Розділ 12 Спроба № 2

Торгувалися ще довго, нарешті зійшлися на п’яти червінцях і двох штанах.

— Ох, дядьку, і торгаш ви! Наче жид якийсь.

— Я ціну грошам знаю, ось і все. Несіть його вниз.

Чета понесли кудись сходами, потім поставили на ноги, одягли кайдани. Зняли мішок з голови. Він озирнувся. Якась маленька темна кімнатка. Його прикували до стіни. Так прикували, що ні сісти, ні лягти не міг.

— Ну бувай, хлопче, — сказали селяни і залишили Чета наодинці у темряві. Він одразу почав перевіряти стіни та кайдани. Але все міцно було зроблено. Чет закричав з люті. Смикався, але залізо було міцніше за нього. Прислухався. У цьому темному підвалі чутно було якийсь шум. Дивний шум. Чет не розумів, що це могло бути. Чет рвався, знову мацав стіни і кайдани. Так тривало кілька годин. Він навіть заснути не міг, бо ж був припнутий так, що міг тільки стояти. Намагався поспати стоячи, переконував себе, що треба відпочити. Як би там не було, що б не чекало попереду, а треба було відновити сили.

Він стоячи задрімав, згадав про Міру, почав вириватися та кричати від гніву. Мусив її врятувати з рук чудовиська, а замість цього потрапив оце до підвалу. Лайно! Бився у залізі, здер шкіру там, де кайдани тримали, але нічого не досяг. Поволі заспокоївся, далі дрімав, потім знову бісився, і так тривало довго, аж поки не прийшов якийсь чоловік років за п’ятдесят. Повісив гасову лампу, поставив металеве цеберко, в якому для чогось приніс купу жарин. І кочергу. Чоловік занурив кочергу в жарини, потримав там, а потім зірвав з Чета сорочку. Приклав до тіла вже розпечену кочергу. Шипіння, запах паленої шкіри. Чет застогнав і почав рватися у кайданах, чоловік посміхнувся.

— Ти ба не кричиш! Міцний ти. Ну нічого, і не таких ламали, — чоловік мав противний голос, це він купував Чета. Зараз знову занурив кочергу в жарини. І знову притиснув до тіла Чета. Засмерділо смаленим, Чет весь аж здригнувся, але і цього разу не закричав. Чоловік прибрав кочергу, поклав її грітися у жарини, а Чет перевів дихання.

— Що тобі потрібно? — захрипів Чет. А чоловік засміявся.

— Нічого.

— Навіщо ти мене катуєш?

— Так треба.

— Хто наказав тобі?

— Я сам собі господар, — чоловік знов приклав кочергу до Чета. — Ти мусиш стати травою, а для цього я випалю з тебе усе людське.

Чоловік посміхнувся і уважно спостерігав за Четом, чекав, що той нарешті закричить. Але Чет тільки зубами скреготав.

— Впертий який! — здивувався чоловік і прибрав кочергу від Чета. — Ну нічого. Зараз упертий, а завтра — трава.

— Трава? — захрипів Чет, якій не розумів свого ката.

— Трава. Он як вони, — чоловік відчинив залізні дверцята у стіні, які вели у велику, погано освітлену кімнату поруч. Там сиділи голі люди в ошийниках і старанно працювали. Хтось перетирав збіжжя на борошно, крутячи кам’яні жорна, хтось робив глиняні горщики, хтось ткав. Кілька десятків чоловік, що зосереджено працювали, не звертаючи уваги ні на що навколо. Люди, не схожі на людей, радше на якісь верстати. Чоловік закрив двері. — Скоро і ти станеш таким.

— Не стану! — заревів приголомшений Чет.

— Станеш. Біль, голод і змореність виснажать тебе, заберуть усе людське і ти станеш травою. Це не я вигадав, це — німці, а німці свою справу знають. Станеш, — посміхався чоловік і знов приклав розпечену кочергу до Чета. Той і цього разу не закричав, лише глухо застогнав, намагався скрутитися, але кайдани тримали міцно. — Та ти диви! Ач, який впертий! Ну нічого. Коли ти станеш травою, ти будеш вірним рабом і працюватимеш на мене так старанно, як тільки зможеш. Зрозумів? — чоловік знову занурив кочергу в жарини.

— Я знаю, де золото, — прошепотів Чет, який весь тремтів від опіків. Чоловік посміхнувся.