Розділ без назви (8)

— Ну, як знаєш.

— Ти краще розкажи, як минула ніч. Нічого не турбувало?

— Ні, а що мене мало турбувати? — Ліза спинилась і уважно глянула на Назара.

— Та я, власне, так запитую. Про всяк випадок.

— Точно?

— Точно-точно. Мушу ж знати, чи в тебе все гаразд. — Він обійняв її.

— Який ти в мене турботливий! — Ліза поцілувала його в губи.

— Так, я дуже турботливий. І, до речі, не забувай як слід зачиняти двері на ніч.

— Та я й так барикадуюсь так, що ну. Куди вже більше? — Ліза з Назаром уже стояли на зупинці. Довкола було досить багато людей: година пік. Вони відійшли подалі, аби їхню розмову не можна було почути. — Ти поговорив із Малашком?

— Ні, навіщо? — Назар ураз спохмурнів.

— Думаю, варто б вибачитися перед ним.

— За що? Я й досі не сумніваюся, що Заречнюк шантажував саме його.

— У тебе нема доказів. До того ж ти звинуватив його у вбивствах, а ми вже точно знаємо, хто їх скоїв.

— То й що? Зате я був правий стосовно шантажу. І якщо той його шантажував, значить, є за що, як ти вважаєш?

— Головне, щоб він тобі не помстився за те, що ти все знаєш.

Назар на хвильку замислився.

— Що?

— Мені сусідка казала, що бачила його сьогодні зовсім рано біля нашого будинку. Досить підозріло. Я б на твоєму місці, Назаре, вибачилася перед ним. Вдала б із себе дурника, який дуже шкодує, що наговорив йому того всього. Дивись, щоб він тобі не помстився. Ти справді не знаєш, за що Заречнюк шантажував Малашка. Он наша маршрутка!

— Хочеш сказати, що тепер на мене полюють двоє: Криж та Малашко? — Назар укотре іронічно посміхнувся.

— Я хочу сказати, що тепер на тебе полюють троє: Малашко, Криж та його спільниця. І це не смішно.