Розділ без назви (8)

***

Наступного дня із самого ранку я почав надзвонювати Віті. Це виявилося справою не з легких. Спочатку хлопець був поза зоною досяжності. Потім монотонний голос оператора сповістив про те, що «зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок». Очевидно, у пацана це був не єдиний номер. Лише близько дванадцятої години мені нарешті пощастило. Голос у слухавці був сонним:

— Алло!

— Вітя?

— Вітя, — підтвердив молодий чоловік.

— Доброго дня! Мене звати Назар Якимишин. Ви знали Артема Заречнюка?

— А чому «знали»? — голос звучав так само апатично. — Я й зараз його знаю. — Відтак хлопець видав звук, що віддалено нагадав мені сміх.

— Мушу все-таки наполягти на слові «знали», — продовжив я. — Його недавно вбили…

— Що? Це взагалі хто? — перебив мене він. — Це що, якийсь жарт? — Схоже, сон від хлопця поволі відступав.

— На жаль, ні. Я займаюся цією справою, мені потрібно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрітися?

— А ви що, з поліції?

Я не наважився брехати.

— Ні, проте зараз працюю на них. То де й коли ми можемо зустрітися?

Здавалося, цей Вітя все ще не міг утямити, що відбувається. Подумавши кілька секунд, він відповів:

— Можна зустрітися в кафе «1 + 1». Знаєте, де це?

— Так, приблизно знаю. О котрій? Зможете за годину?

— Зможу, я тут якраз недалеко живу.

— Чудово. Я середнього зросту, невеликої статури. Досить коротко стрижене волосся, на підборідді велика родимка. У руках триматиму… — Я задумався. — У руках триматиму газету. На мені будуть джинси та біла футболка.

— Зрозумів. Думаю, упізнаю. — Хлопець швидко кинув слухавку.

Терпіти не можу такої неввічливості!