Розділ без назви (8)

Я злегка посміхнувся. «Я тобі помщуся, — майнула в мене стара думка. — Тобі це так просто не минеться».

— Ти не помилилася. — Я подивився їй у вічі. — Укотре я вже пересвідчуюсь у тому, що ти ніколи не помиляєшся.

Ліза запитально подивилася на мене.

— Що ти маєш на увазі? Стосовно чого я не помилилася? — Вона вся напружилася.

Я знову посміхнувся.

— Ти не помилилася стосовно Стаса.

Я пильно глянув їй в очі. Ліза на мить завмерла.

— Що ти маєш на увазі? До чого тут Стас?

Я все ще продовжував дивитися їй в обличчя. І просто мовчав.

— То був Стас?! — Її очі розширилися. Вона чекала підтвердження від мене.

Я ствердно похитав головою.

— Ти була права. Він, певно, таки заздрить мені. Інакше навіщо б таке робив? — Я заплющив очі.

Відразу ж уявилася страшна постать колишнього друга.

— Він хотів сьогодні ввечері зустрітися без тебе. Та я так не погодився. Спершу мені його побажання видалося дивним, але я ні про що не запитав. Якийсь час по тому, після того, як ми з тобою розійшлися, він подзвонив і попросив про зустріч. Мовляв, дуже нагальна справа. Напевне, він за мною стежив. Інакше як би дізнався, якою дорогою я піду? На пустирі він напав на мене. Ударив ножем, затим, певно, вирішив, що я вже помер, і покинув мене. Мені вдалося виповзти з провулка, щоб мене побачили. Далі, я думаю, ти вже знаєш, як усе відбувалося. Навіть краще за мене, чи не так?

Ліза похитала головою.

— Тут Федюкевич із Малашком, — повторила вона. — Вони хочуть із тобою поговорити. І мені здається, не слід зволікати.

— Я не хочу говорити з Малашком.

— Назаре, ти ж знаєш, що мусиш. Вам потрібно помиритися. До того ж ти сам казав, що я завжди маю рацію.

— Ти мене також попереджала, що мені треба остерігатися Малашка.

Ліза задумалася.