Розділ без назви (8)

І досі пригадую той смак крові, що з’явився в роті, коли мене штирхнули ножем під лопатку. Який нестерпний біль пронизав усе тіло! І досі здригаюся від згадки про нього. Усе тіло тремтить, знову й знову відчуваючи, як ніж вдирається в нього. Дивно, на той момент страху я не відчував. Думка працювала напрочуд ясно. І навіть серце щемило від усвідомлення того, хто завдавав удару. Однак у ту хвилину важливішим для мене було лиш одне: вижити. Видерти своє життя із лап смерті, що так нагло захотіла ввірватися до мене.

Супротивник був міцним. Правду кажуть: усі божевільні міцні. Але я не божевільний. Неможливо навіть описати, наскільки було боляче. Але ні, насправді боляче стало пізніше. Наразі мені треба було підвестися. Лежачи на спині, я був надто безпорадним. Нарешті я зійшовся у двобої зі своїм ворогом і зміг поглянути йому у вічі. Та, як виявилося потім, у мене був не один ворог. Ліза, як завжди, мала рацію. Вона ЗАВЖДИ має рацію…

— Чого ж ти такий живучий, тварюко! — почув я.

Ніж був за сантиметр від моєї шиї. Ніколи не забуду відчуття сили сталі, яка ось-ось здатна видерти з тебе життя.

Слова застрягли в горлі. Та треба не говорити — діяти, інакше неминуча смерть. Страх додав сили, і мені вдалося відкинути вбивцю на добрий метр від себе. Він утратив рівновагу лише на якусь мить, та мені вистачило. Тепер уже я накинувся на нього з усією силою. А сили вже в мені було через край. Я ж бо рятував своє життя. Інстинкт самозахисту працював чудово. Інтуїція не раз уже допомагала мені. І цього разу вона теж мене не підвела. Я завжди знав, що можу на неї покластися. Аби тільки вчасно до неї дослухатися. Та одного разу я все-таки її не почув. На жаль. Але що вже вдієш?..

Моя рука повернула його озброєну ножем правицю, притиснула до шиї вбивці. Його зіниці розширилися, він-бо дивився мені в очі. Я побачив: тепер він боявся не на жарт. Від усвідомлення того стало якось легше. Я ще міцніше притиснув його руку з ножем до шиї. Тепер уже він не міг вимовити й слова. Однією рукою вбивця стримував мою, друга вхопила мене за шию. Відтак поволі потягнулася вгору, і я відчув, як його пальці із силою вп’ялися в мої очі. Я закричав, послабивши хватку, і цієї миті сталь таки вдерлася в моє тіло.

Усе навколо накрила Темрява. Повна. Страшна. Я заплющив очі.

***

Як пізніше дізнався, я пролежав у власній крові добру годину. Не знаю, як мені пощастило вижити. Певно, допомагав усе той же інстинкт самозбереження. Розплющивши очі й зрозумівши, що таки живий, я спробував підвестися. У мене не вийшло. Різкий біль у спині та грудях зводив мене з розуму. У голові паморочилося, довкола все ходило обертом. На хвилину я заплющив очі. У роті відчувався присмак власної крові. Я розумів, що мені потрібно звідси вибратися, тут мене шукатимуть довго. Надто довго.

Я знову спробував підвестися. У мене не вийшло й цього разу. Я полежав іще трохи і, зібравшись із силами, усе-таки поповз. Наскільки міг, роздивився, чи його раптом немає поруч. Я був сам. Я пам’ятав, що мені потрібно проповзти лише кілька метрів. За білою колись стіною був мій порятунок. Від неї не так уже далеко до людей. Я повз, відчуваючи, як із мого тіла ллється кров. За мною потягнувся кривавий слід.

Не можу сказати, скільки часу це зайняло в мене, але зрештою я вибрався. Я побачив перших двох людей і зомлів. Останнє, що зміг помітити, це вираз жаху на їхньому обличчі. «Я тобі помщуся», — подумав тоді.

***

Кілька годин я пролежав у реанімації, не приходячи до тями. Ще за якийсь час після операції мене перевели до палати. Коли нарешті отямився, біля мене сиділа Ліза. Бліда й абсолютно невесела. Спершу óбрази, які побачив перед собою, розпливалися. Я напружився. Так, вона була сама. Помітивши, що я розплющив очі, Ліза просяяла.

— Нарешті, — радісно, але дуже стомлено промовила вона, підсунувшись ближче до мене. — Ти втратив багато крові. Тобі зробили переливання.

— Болить у грудях… і спина теж…

— Ти не хвилюйся. Усе вже позаду. Щоправда, тобі доведеться пролежати тут тижнів зо два, але все вже минулося. — Вона поцілувала мене в щоку.

Ми трохи помовчали. У мене справді страшенно боліли спина та груди. Важко було дихати.

— У коридорі Малашко й Федюкевич. Чекають, поки ти прийдеш до тями… Це був Криж? — несміливо запитала вона.

— Це був Брут. — Голос мій був теж дуже тихий. — Це був Брут.

— Що ти маєш на увазі?