Розділ без назви (8)

— А якщо без будь-якої мети?

— Тоді це може бути задоволення, навіть сексуальне. Або ж непереборне бажання відчути владу над іншою людиною. Чи жага крові. Якось я вже казав: може статися так, що людина, яка колись уже відчула присмак крові, захоче відчути його знову. Вивільняється наш тваринний інстинкт. Усе завжди зводиться, як я вже зазначав, до сексуального потягу та потягу до руйнування. У когось ненавмисне вбивство чи завдання шкоди комусь може вилитись у величезне відчуття провини. Відтак ця людина докладатиме безліч зусиль, намагаючись себе контролювати. Може статися навпаки: людина без жодної на те причини має бажання вбити іншу. Вона це робить. Їй стає цікаво, і, відповідно, вона продовжує чинити так і надалі. Бувають випадки, коли надзвичайно велике відчуття провини за скоєне дуже сильно картає людину, вона настільки боїться знову завдати комусь шкоди, що зрештою робить це. З нами завжди трапляється те, чого ми дуже боїмося. Парадокс. Але це так.

— А чи може людина, яка відчуває потяг до вбивства, якось себе контролювати?

— Безперечно. Це зробити важко, проте цілком можливо. Я знаю чимало випадків, коли люди самі звертаються до лікарів, відчувши в собі потяг до насилля.

— І їм допомагають?

— На це запитання важко відповісти. Є, звичайно, люди, яких виліковують. Принаймні вони перестають скаржитися на подібні проблеми в їхній психіці. Проте якщо людина вже когось убила, то надалі їй буде важко стримати своє «Воно»: механізм уже запущений. Це моя особиста думка.

— Отже, навіть ви не знаєте, чого очікувати від себе?

— Ну, звичайно, я така ж людина. Ніхто з нас не може знати, чого очікувати від себе. Ми взагалі себе не знаємо. Ви коли-небудь пробували подивитися в дзеркало у свої очі? Спробуйте. Ви не зможете цього зробити, бо на вас дивитиметься абсолютно невідома вам особистість. Дуже неприємно. Спробуйте. А подивитися прямо в очі іншій людині? Цього я вам узагалі не раджу.

Ліза хотіла щось додати, та раптом замислилася. Їй захотілося подивитися в очі божевільної людини. Якщо цілком нормальній людині страшно дивитися в очі, то який же погляд може бути в психічнохворого? Ліза здригнулася. Часом навіть Каті неможливо дивитися в очі. Як вона там зараз? Як тепер спілкуватися із сестрою? Та навіть бачити її не хотіла. Так само, як і Назара.

Відповівши ще на кілька запитань, професор продовжив свою доповідь. Ліза зосередилася на лекції. Останнім часом її все більше починала цікавити психологія душевнохворої людини. «Звісно, — думалося їй, — кожен із нас має проблеми з психікою». Практично кожен страждає на якийсь невроз: чи то страх перед літанням у літаках, чи то страх їздити в ліфті, чи будь-що інше. Проте особисто для неї було цікавим те, що думає і як діє психічно неврівноважена особистість. Чим вона керується? Навіщо скоює ті чи інші вчинки? І що саме до цього призводить?..

За півгодини лекція закінчилася. Відповівши на останні запитання, професор вийшов з аудиторії. Ліза теж поспішила. На неї вже давно чекав коханий.

— Привіт! — Назар стояв біля виходу з аудиторії.

— Привіт! — Ліза всміхнулась і поцілувала свого хлопця.

— Як лекція?

— Дуже цікава. — Ліза на ходу складала речі в сумку. — А ти сьогодні не захотів приєднатися?

— Та не те щоб не захотів, просто пізно звільнився, уже не встигав.

— Ну, можна було послухати принаймні половину.

— Та я й на половину не дуже-то встигав.

— Не встигав? А мені здалося, що ти сьогодні, навпаки, рано.

— Та де там! Думав, не виберуся. Від Каті нічого не чути? Не зідзвонювалися?