Розділ без назви (8)

— Ще ні, планую зателефонувати ввечері. — Ліза ненадовго зупинилася біля величезного дзеркала на першому поверсі.

— А я пропоную піти погуляти ввечері, до темряви. До нас має приєднатися Стас.

— Ну, що йому з нами робити? Ми вже так давно не гуляли удвох.

— Лізо, мені здається чи ти його й справді не надто полюбляєш?

— Тобі не здається. — Вона дістала гребінець, щоб зачесатися.

— Узагалі-то він мені постійно допомагає. Згадай, хто врятував мене з останнім проектом.

— Я нічого не маю проти, він тобі допомагає, але мене не полишає думка, що він тобі дуже заздрить. А заздрощі, знаєш, не дуже гарна річ.

— Заздрить? Чому мені заздрити? Тому, що я вліз у придуркувату історію з двома маніяками? Чи тому, що мене хочуть убити? — Назар іронічно посміхнувся.

— Він почав тобі заздрити ще задовго до того. Не забувай: якби не ти, він би отримав ту роботу, у якій тобі так допомагає.

— Та він за цю роботу навіть гроші не хоче брати.

— Він поводиться дивно.

— Він просто засмучений тим, що безробітний.

— Назаре, послухай мене як психолога: я більш ніж упевнена, що Стас має на тебе зуба.

— Якби він мав на мене зуба, я б уже те помітив.

— Ну, ти ж сам якось казав, що він став грубим.

— А як би ти поводилася, якби все у твоєму житті йшло шкереберть?

— Ну, принаймні я б не звинувачувала в цьому інших.

— Лізонько, та не заздрить він мені. Не хвилюйся. А якщо й заздрить, то це білі заздрощі.

— Ага, білі! А зелені не хочеш? — Вони вийшли з університету. — У який бік підемо?

— Давай відразу на зупинку. Маю ще заїхати купити пару дисків… Зелені не хочу. Нормальний він хлопець.