Розділ без назви (8)

Вода поволі змивала кров із моєї руки. Червонуваті краплі швидко стікали під натиском холодної води. Жар по всьому тілу поволі зникав. Я глянув на себе в дзеркало, та перед собою не бачив нічого. В очах мерехтіла лише картинка сьогоднішнього дня. Убивство Климовича, сварка з Катею… «Катя-кат-Катя-Катерина-кат»… — знову закрутилися слова.

Голова боліла шалено, немов хтось стискав її двома дошками з обох боків. Нудило. Відтак згадався Криж. Я ще раз подивився на свою руку. Кров уже змилася, проте не хотілося забирати руки з-під холодного струменя. Так було легше.

Криж утік. Ми з Малашком посварилися. Ну, невже я не міг тримати язика за зубами? Пригадую, як Ярик та Малашко викликали понятих та експертів для обшуку квартири. На нас усіх чекав величезний сюрприз: у Крижа вдома знайшли ймовірне знаряддя вбивства Заречнюка — невелику, але досить важку тютюнницю. На ній була засохла кров. Пізніше дзвінком експерти повідомили Малашка, що то була кров Заречнюка.

На жаль, це було до того, що я накоїв. Я зачекав, доки всі підуть із помешкання Крижа, потім мене «понесло». Я не міг спинитися. Я виклав Малашкові, що знаю все про шантаж. Я навіть сказав йому, що підозрюю його у вбивстві. Слідчий був червоний від люті. Зчинилася неабияка сварка. Якби не повернувся Ярик, не знаю, чим би то могло закінчитися.

Відтак я дізнався про знайдене знаряддя вбивства. Отже, вбивцю знайшли. І то був не Малашко. Саме тоді мені стало зрозуміло, чому Криж був настільки занепокоєним тієї ночі, коли я стежив за ним. Я збагнув і те, ЩО він так обережно ніс у пакунку. Це було знаряддя вбивства. Певно, чоловік планував якимсь чином позбутися його. Тільки Богу відомо, чому він не зробив цього раніше.

Скоріше за все, цей кримінальник бачив мене тоді, адже він пройшов так близько! А я, бовдур, навіть не подумав про те. Відтак Олег Криж удав, що ліг спати, а сам, очевидно, вийшов іншим під’їздом і пішов за мною. Який же я дурень, що був таким необережним! Якби не та маршрутка, я б теж зараз лежав розрубаним, як і Климович.

Криж точно псих. Я переконався в цьому, поки розмовляв із ним. Його погляд я не забуду ніколи. Тепер проблема в тому, щоб його знайти. А ще потрібно знайти його спільницю, яка в нього неодмінно була, адже не просто так двічі знаходили жіноче волосся.

Отже, це Криж хотів мене вбити, коли тоді штовхав зі сходів. Це точно був він. Тепер я в тому не сумнівався. І цілком можливо, що то він тоді приходив до Каті, коли я з Лізою був у лікарні. Хтозна, що цей псих хотів зробити.

Ну, окей, принаймні ми знаємо одного з убивць. Уже не так страшно. Хоча й було страшенно неприємно усвідомлювати, що така людина, як він, на волі. Окрім того, його спільниця, скоріше за все, теж божевільна. Остання смерть є тому незаперечним підтвердженням.

Я ще раз умився й закрутив кран. Подивився на себе в дзеркало: мав страшенно жалюгідний вигляд. Знову згадалася сварка з Малашком. Відтак подумалося про Олега Крижа. Голова продовжувала боліти. Чулося, як по вікнах затарабанив сильний дощ. Почалася ця триклята злива. Під час такого дощу моя голова боліла, здавалася, у стократ дужче. Це просто неможливо терпіти! Я прийняв дві таблетки темпалгіну. Ліза вважала мене метеочутливим. Може, і так. Може, і так… Я вимкнув світло й глянув у вікно. Нікого ніде не було. Лише порожнеча. Порожнеча й більше нічого… Я ліг спати.

***

Близько першої ночі я прокинувся. Не зрозумів чому. Було настільки темно, що спершу аж злякався. Якусь мить мені здавалося, що я в якомусь мороку, очі не бачили нічого. Швидко ввімкнув світло. Глянув на годинник. До ранку так далеко!

Я дослухався. Панувала незвична тиша. Я ще більше вслухувався. Хотілося почути бодай щось. Хоча б якийсь звук, який би свідчив, що десь поряд є життя. Та нічого не було. Дощ уже вщух. Голова боліла менше. Але було страшенно парко.

Я відчинив вікно, визирнув: на подвір’ї порожньо. Я не міг надихатися свіжим повітрям. Щось стискало в грудях настільки, що заважало дихати. Я панічно почав хапати повітря. Нарешті напад минув. Останнім часом таке зі мною часто траплялося. Дивно, мені тоді й на думку не спадало піти до лікаря. Навіщо?

Постоявши певний час біля прочиненого вікна, я повернувся до кімнати. Почало знову хилити до сну. Вікно я вирішив не зачиняти. Свіже повітря ніби вдихнуло в мене життя. Я ліг. Нарешті на сходовому майданчику почувся довгоочікуваний шурхіт, дуже тихий. Та мене це ще більше заспокоїло. Заплющив очі…

Минуло кілька хвилин — і я зрозумів, що мозок мене підманув: спати мені все-таки не хотілося. Я знову встав і пройшовся квартирою. На сходовому майданчику чувся все той же шурхіт: чиїсь тихі кроки. Я пішов на кухню випити води. Погляд мій упав на старенький годинник, що вже бозна-скільки стояв у мене на кухні. Навіть батарейку в ньому я міняв лишень двічі. Скільки він уже в мене? Років із двадцять, як не більше. Його купляв іще мій вітчим.

Чомусь згадалося дитинство. Так, вітчим із Валеркою зараз були далеко. Далеко-далеко. У Росії. Вони поїхали майже відразу після того неприємного випадку. Мабуть, я таки був радий їхньому від’їзду. Мати вітчима кохала. Навіть дуже. А я так і не зміг звикнути до нього. Певно, просто не міг забути батька. Цікаво, що через стільки років татове обличчя майже стерлося з пам’яті, але це не заважало зберігати про нього світлі спогади. Батьки розлучилися, коли мені було років шість. Тато відразу поїхав. А мати майже відразу знову вийшла заміж. А якось, уже дорослим, мені спало на думку, що, певно, вони з вітчимом були разом іще до розлучення батьків. Це змусило мене ненавидіти його ще більше.

З Валеркою, моїм зведеним братом, ми теж не змогли стати справжньою родиною. Так, ми багато часу проводили разом. Усі навіть думали, що ми таки гарно потоваришували. Але насправді десь глибоко в душі ми з ним розуміли, що просто терпіли один одного. Бо мусили. Адже наші батьки цього хотіли. Гм… якби наша воля, ми б узагалі не спілкувалися.

Спершу він був досить товариським та веселим, мав багато друзів, з якими я теж скоро потоваришував. Серед них був і Стас. Минув час, і Валерка змінився. Став якимсь дивним. Його думки весь час десь витали. У нього почалися проблеми із судинами головного мозку. Хлопець став забудькуватим, дратівливим, а відтак і невпевненим у собі. Навіть діти в школі почали його дражнити. Я й досі не знаю, хто розпатякав їм про те обстеження в психлікарні. Власне, згадувати було неприємно.

Мати з вітчимом тоді часто лаялися. Потім розлучилися. Я залишився з матір’ю, а він поїхав із батьком. Після того ми бачилися кілька разів. І не дуже ладнали. Та й зараз теж. Між нами немов кішка чорна пробігла. Я за ним і не скучив. Спогади з дитинства виринали один за одним. Школа, друзі на подвір’ї, лікарня… Хоча… я мав і приємні спомини…