Розділ без назви (8)

Яке дивне це відчуття… знати, що в тобі живе хтось інший. Оте «Воно». І ти не в змозі передбачити, що «Воно» скоїть із тобою наступної миті. Наша свідомість постійно бореться з нашим несвідомим. Але хто переможе?..

***

«Чорт! Це ж треба, як підводять нерви! Я злякався якогось собаки!» Бродячий пес вийшов прямо мені назустріч. А проте майже відразу вирішив відійти подалі.

Я посміхнувся: боїться мене. Відтак подумав про Лізу. Вона б, певно, дуже розсердилася, якби дізналася, що я йду цією дорогою. І, думаю, мала б рацію. Але ж нині день. А всі вбивства скоювали вночі. З другого боку, тут було так темно та порожньо…

Пес відійшов іще далі. Він хотів був знову лягти, та раптом чогось злякався. Перелякано подивився на мене. Два чорні сумні ока дивилися прямо мені у вічі. Сам він поволі задкував. «Певно, його вже не раз били», — подумалося мені. Так, він мене боявся. Я побачив іще двох собак. Вони лежали неподалік і теж напружено спостерігали за мною. Попереду вже виднілася стара колись біла стіна.

Раптом я відчув, що стало тихо. Вітер вщухнув. Гілля дерев уже не хиталося. Я мимоволі сповільнив кроки. Так, було зовсім тихо. Якийсь незрозумілий холодок пробіг у мене по спині. Повіяв зовсім легесенький вітерець, що так само злегка потріпав мені волосся. Пси втекли ще далі, і зараз їх уже зовсім не було видно. У роті чомусь пересохло.

Я різко зупинився й озирнувся. Який же я дурень! За весь цей час геть нічого не навчився. Точніше, я ще не звик, що треба бути дуже обережним. Ну, навіщо йому потрібно було зустрітися зі мною саме зараз? Доводилося поспішати й скорочувати шлях. Я все-таки дурень! Не варто було так ризикувати. Мене раптом огорнуло до нудоти знайоме неприємне відчуття… Я тут не один…

***

— Що буде, коли вони дізнаються про твою втечу? — спокійно мовив він, підкурюючи цигарку.

— Ну то й що? Уже буде пізно. — Дівчина різким рухом голови змахнула з чола неслухняне каштанове волосся. — Вони вирішили, що можуть зі мною так поводитися. Але я їм того не подарую. Вони ще пожалкують, що ставляться до мене так. Я ніколи в житті не дозволяла так із собою поводитися. Ліза про те вже забула. А цей самозакоханий Назар! Це він умовив Лізу відправити мене в село. Якби не він, я б іще змогла домовитись із сестрою. Він мені ніколи не подобався. Ніколи не розуміла, що Лізка в ньому знайшла. Таке мале й худе. Такі водянисті очі.

— Ага, він не красень. — Вова струсив на землю попіл від цигарки.

— І, як на мене, придурок. Щоразу, коли бачу його, завжди нервовий.

Хлопець засміявся:

— Ну, від усього, що недавно трапилося, ти б теж, думаю, нервувалася.

— Та він завжди був психований. — Дівчина прицмокнула й криво посміхнулася своїми жовтуватими зубами. — Я з ним поквитаюся. Я йому ще дуже добре помщуся. От побачиш! Йому не жити!..

***

Я вирішив пришвидшити кроки. Озираючись, я майже побіг, аби скоріше вибратися з провулка. Саме це зіграло зі мною злий жарт. Я майже дістався стіни, та в напівтемряві не помітив великої гілляки, що впала з дерева, очевидно, після сильної грози. І лише падаючи додолу, я зрозумів, на що наштовхнувся.

Подумки лаючись, я спробував підвестися. Заскавулів і несміливо загавкав пес. Краєм ока я встиг помітити невелику тінь, що ніби вийшла зі стіни. Я спробував підвестися, але моя права нога застрягла. Я завмер, відчувши, що хтось за мною стоїть. Я різко озирнувся. На мене дивився навіжений. Його очі були спотворені ненавистю…

Я впізнав його!

***