Розділ без назви (10)

***

Ми мовчки йшли до відділка. Малашко мав щось повідомити. По телефону слідчий говорити не захотів. Учорашнє літнє сонце змінилося на похмурі осінні хмари. Літо порадувало нас лише кількома погідними днинами. Відтак місто знову огорнула темрява.

Ми з Лізою вирішили не сідати в маршрутку, а пройтися пішки. Хотілося трохи розвіятися. Останнім часом ми мало виходили з будинку. Увечері тим паче. І хоч зараз було трохи прохолодно, а проте так мозок працював краще. Кожен міркував про своє.

Я не став запитувати, про що розмірковувала Ліза. Здогадувався. Щодо мене, то я чомусь зацікавився такою думкою: за твердженням Фройда, наше «Воно» прагне до руйнування. Але ж є люди, метою яких, навпаки, є народження чогось. Витворів мистецтва, наприклад. Або ж узагалі як чинить більшість людей — просто живе та нічого не руйнує. Чому таким людям і на думку ніколи не спадає позбавити когось життя? Адже більшість людей ніколи нікого не вбивала. Я не зараховую сюди солдатів, що вбивають на війні, адже вони таки вбивають. З тієї ж причини не зараховую сюди працівників поліції. Навіть просто мисливців, яким приносить задоволення полювання на тварин чи птахів. І при тому всьому є люди, які ніколи нікому просто не здатні завдати шкоди. Чому ж то так? І їм навіть на думку ніколи не спадає таке. Чи спадає? Адже не можу я підписуватися за всіх.

***

Він знову пройшовся кімнатою. Здавалося, голова зараз лусне. Страшні картини поставали перед очима. Він заклав руки за голову. Заплющив очі. Нерви не відпускали його. Хто ж усе-таки вбивця? Він сидів тут уже стільки часу й ніяк не міг того збагнути. Мозок уже просто того всього не витримував.

Чоловік сів на ліжко, але знову швидко встав. Уже вкотре роздивився кімнату. Зовсім дешева готельна кімната. Перстень його лежав тепер на пошарпаному старому нічному столику. Коли встиг його туди покласти? Останнім часом помічав за собою провали в пам’яті. Навіть сьогодні він не зовсім пам’ятав, де гуляв уночі. Звісно, то небезпечно — гуляти нічним містом. Але він раптово відчув такий нестримний потяг покинути це задушливе приміщення. Цей довбаний готель! Як би йому хотілося залишити нарешті його й це місто! Але ми не завжди можемо робити те, що хочемо. Точніше, найчастіше нам доводиться підлаштовуватися під ті обставини, які нам підсовує життя. Хоча, звісно, є люди, які завжди отримують те, що хочуть.

Він не міг дихати. Довелося розстібнути комірець. Ні, краще взагалі зняти цю сорочку. А той клятий вентилятор не допомагав! Чоловік скинув сорочину й із ненавистю кинув її на ліжко. У кімнаті стояв запах хризантем. Він не міг його терпіти. Чому покоївка принесла в номер саме ці квіти? Стоп. Ні, це не покоївка принесла. Це він їх купив. Навіщо? Це ж квіти смерті. Від самого дитинства він не любив їх.

Останнім часом із ним відбувалося щось дивне. Чорт забирай! Викурені цигарки! На столі валялися недопалки. Сім штук. Хай йому грець! Він знову почав курити! Та коли це він встиг викурити аж стільки цигарок? Уночі? Чорт забирай! Ті кляті провали в пам’яті! У нього таке часом бувало. У ті моменти, коли його організм зазнавав неабиякого стресу. «Сподіваюся, я не накою чогось такого, що не варто було б робити, — промайнула в голові думка. — А головне, сподіваюсь, я ВЖЕ не накоїв чогось зайвого».

Він навіть не пробував згадати, що робив уночі. Зазвичай це просто було марним витрачанням часу. У будь-якому випадку більшість своїх дій він завжди пам’ятав. Тому майже з упевненістю міг стверджувати, що все було гаразд.

Чоловік знову пройшовся кімнатою. Він відчував, що ставало краще. Момент шаленої паніки минав. Тіло відчуло легеньку прохолоду. Підійшов до вікна. Збиралося на дощ. Він із дитинства почувався зле в таку погоду. Знадвору повіяло паленим. І цього запаху він теж із дитинства не міг терпіти. Від цього духу його нудило.

Чоловік причинив вікно й подзвонив на рецепцію. Попросив принести їжі. Мовляв, щось не дуже добре почувається. Поклав слухавку й завмер. Чомусь раніше ця дивна тиша не була такою помітною. Раніше в коридорі частенько чувся шум кроків. Але останнім часом то була рідкість. Прийшовши в номер, люди намагалися більше нікуди не виходити. Раптом він посміхнувся. Так, усі бояться того психа. Усі його бояться. Обличчя напружилось і стало серйозним. І він його теж боявся.

***

За двадцять хвилин чоловік почув легенький стукіт у двері.

— Заходьте! — гукнув він якось стомлено.

— Здрастуйте! Ви просили обід. — До кімнати ввійшла зовсім молода дівчина. Певно, років вісімнадцяти. І несміливо стала біля дверей.

— Дякую, поставте на стіл. — Він шукав у кишені сорочки гроші, краєм ока поглядаючи на дівчину. Він уже давно примітив її. Вона була досить симпатична й мила. Хоча набагато молодша від нього. І чомусь наче налякана.

— З вас двадцять вісім гривень, — мовила покоївка, здавалося, лише для того, аби щось сказати. Адже ціну він уже мав знати.

Чоловік похитав головою й криво посміхнувся їй. З усіх гостей готелю дівчині, напевно, найбільше не подобався цей тип. Років на п’ять-сім старший від неї, постійно знервований, з дивним поглядом. І часом від тих очей чомусь ставало неприємно. Як от зараз. «І чому він так довго риється у своїй кишені?» — з певним нетерпінням подумалося їй.

У кімнаті відчувався якийсь сморід. Він заборонив прибирати в його номері. Це видавалося дещо дивним. І жив цей чоловік тут уже давненько. І приїхав незадовго до того, як у місті почався весь той жах. Вона ще ні з ким не ділилася цією своєю думкою, адже, здавалося, тільки їй він був не до вподоби. Усі інші цілком нормально його сприймали. Він навіть ледь не закрутив роман з однією її подругою. Але вони всього-на-всього кілька разів переспали й на тому розійшлися.