Розділ без назви (8)

— Що це?

— Волосся Каті. Щось воно в неї останнім часом дуже випадає. Уже не знаю, що з тим робити.

— Відправ її в село. Свіже повітря. Вітаміни на городі. Ніяких стресів. Усе одразу стане гут. — Я усміхнувся.

— Може, і так. — Вона теж усміхнулась і зняла з мене ще волосся.

— Ну, де ви там?! — то вже кликала Лізина мама.

***

Ми не змогли спокійно посидіти з Лізиними батьками. Дуже скоро в мене задзвенів мобільний. То був Малашко.

— Ви зараз не зайняті? — почув я якийсь далекий голос слідчого.

— Трохи є, а що таке?

— Хто це? — поцікавилася Ліза.

Ми всі якраз сиділи за столом. Я пояснив їй на мигах. Лізине обличчя враз спохмурніло. Вибачившись, я вийшов із вітальні, встигнувши почути, як Лізин батько запитав, хто мені телефонує. Відповіді на це я вже не чув, та й мені було не до того. Я слухав, що мені каже слідчий.

— Ми щойно знайшли труп Климовича. Ви можете під’їхати? Потрібно, щоб ви підтвердили, що саме цей чоловік стежив за Лізою та її сестрою.

Спершу я навіть не знав, що сказати. Ще одне вбивство. Мене потягло на блювоту.

— Ви випадково зараз не в Лізи?

— У неї, а що?

— Тоді вам не треба далеко йти. Це тут недалеко, на пустирищі. — Малашко пояснив, куди потрібно йти.

— Я скоро буду.

— Ви не обминете це місце, зараз тут дуже людно.

— Скоро буду, — ще раз повторив я й від’єднався.

Усіх присутніх повідомив, що мене раптово викликали на роботу. Лише Ліза зрозуміла, що я сказав неправду. І, можливо, Катя.