Розділ без назви (8)

— Катька вчора знову втекла з дому. — Моя дівчина сиділа на лавці зігнувшись, підперши голову руками.

Погляд її був спрямований перед собою. Вона була шокована, певне, не менше від мене. Налякана, можливо, і більше. Хоча мій страх був настільки сильним, що я просто не зміг би його описати.

— Що?! Як вона це зробила?

— Не знаю. Сестра, звісно, усе заперечувала, але я їй не повірила. У її кімнаті лежав одяг, від якого смерділо цигарками й дискотечним димом. Мені неважко було її розкусити.

— Уявляю, який ґвалт вона зчинила…

— Не те слово… Я не стала тобі все те розповідати сьогодні вранці. Не було часу, та й… та й ти мене просто приголомшив своїми новинами. — Вона зітхнула. — Щоразу щось неприємне…

— А з ким же вона ходила? З тими двома?

— Так, до того ж із ними був іще якийсь Олег.

— Ти його не знаєш?

— Не знаю я його, — роздратовано мовила дівчина. Ліза дістала цигарку. Підкурила. Останнім часом я помітив, що вона курить усе більше.

— Дай і мені.

Я обережно підкурив, захищаючи вогонь від вітру. «Треба купити запальничку», — подумалося.

— Ще й десь порізалася. — Ліза хмикнула й незадоволено похитала головою.

— Тобто? — Я випустив із рота дим. Відчувалося, як від цигарки заспокоюються нерви. Повз нас пройшли дві бабці.

— Чого ти на них так підозріло дивишся?

— Та йдуть і слухають, про що ми говоримо. — Мене те роздратувало.

— Ти що, не знаєш цих пліткарок? Люблять послухати, а потім переповідати своїм подружкам… А вони хіба дослухалися? — Ліза потерла підборіддя.

— Нам потрібно бути обережними. Ніколи не знаєш, хто стоїть у тебе за спиною.

Ліза неначе зблідла від моїх слів.

— Не зважай на них, — тільки й промовила вона. — Не хвилюйся, зараз це просто пліткарки, що живуть чужим життям. Їм просто не вистачає подій у своєму бутті.