Розділ без назви (8)

— Звісно, що ні. Але…

— Але що? — як завжди, роздратовано запитав Малашко.

— Вам не здається, що не той почерк?

— А почерк якраз-таки, скоріше за все, той, — зітхнув Ярик. — Ми знову знайшли волосся. Чомусь мені здається, що воно належить тій самій таємничій жінці. Усі подробиці пізніше, від експертів.

— Але що то може бути за жінка? І де, у біса, мотив? — Я захвилювався.

— А щодо мотиву, — Малашко з огидою скривився, — щодо мотиву, то, якщо наш убивця — псих (а я вже в тому не сумніваюся), мотив і не обов’язково мусить бути.

— Що ви маєте на увазі?

Малашко знову скривився.

— Зачекаємо висновку експертів. Якщо це те саме волосся, що було знайдене на місці вбивства Заречнюка, то й злочинець той самий. Якщо ні, то тут убивця інший, причому все одно, без сумніву, псих. І скажу ще таке: якщо вбивця виявиться тим самим, то в нас уже маніяк. А хто наступна жертва — це вже буде важко передбачити.

Раптом я подумав про те, що мене знову переслідували. Це ж було тут-таки, неподалік. Приблизно в той самий час. Не важливо, раніше чи пізніше. Мені стало настільки моторошно, що я злякався, аби не знепритомніти. Збуджений голос одного з поліціянтів привів мене до тями.

— Ми знайшли сокиру! — кричав він, біжучи в наш бік. — Ми знайшли… — Його голос зірвався, він відкашлявся. — Ми знайшли її за дві вулиці звідси, кинута в кущі.

Малашко, Ярик та я відразу ж кинулися за поліціянтом. Іти довелося хвилин п’ятнадцять. Мені стало ще більш моторошно: сокиру знайшли на зупинці, де я минулої ночі сідав у маршрутку!

***

Три вбивства. За короткий час убивають трьох людей. Причому третього зарубали. Та яке там зарубали? Порізали на шматочки!

Я йшов додому, усе моє тіло заливав піт. Я щомиті облизував висохлі губи. Цієї ночі вбили людину, яка була потенційним убивцею. Експертиза підтвердила підозри слідчих: волосся належало тій самій, як сказав Ярик, «таємничій» жінці. Убивця — жінка.

Сокиру знайшли на зупинці, де я сідав у маршрутку! Мені пригадалося гілля, що неприродно захиталося зовсім поруч зі мною. Цікаво, що б було, якби тоді не приїхала та маршрутка? Мене б теж пошматували, як того Климовича? Я згадав його розрубаний череп та скляні вирячені очі із застиглим виразом жаху. Моторошно. Піт лився по спині…

***

Усе надворі видавалося якимсь непривітним. Ми сиділи в Лізи на подвір’ї. Людей поблизу майже не було. Спочатку всіх відлякував дощ, тепер усі поховалися від спеки. Лише дещо подалі від нас гралося трійко дітей.

Батьки коханої разом із Катею вирішили погуляти містом. Перед тим, як відпустити їх, Ліза взяла з них обіцянку повернутися не пізно. Мовляв, не хотіла, щоб вони потрапили під дощ. Насправді дощу, здавалося, не передбачалося. Сьогодні була на диво спекотна днина. Цього літа таких було мало.

Я вже встиг розповісти Лізі про все, що сталося. Звісно, я не став повідомляти подробиці смерті Климовича. Лише обмежився оповіддю про те, що тепер поліція впевнена, що розшукувана людина точно жінка й точно псих. Про те, де знайшли сокиру, я теж не хотів розповідати, але Ліза дізналася про це від Малашка. Точніше, він розказав, де вони її знайшли, а Ліза вже сама зметикувала, що тієї ночі я теж був на тій зупинці.