Розділ без назви (8)

***

Годину по тому я був у домовленому місці. Більше того, у кафе я сидів уже хвилин двадцять. Номер Віті не відповідав. Це почало мене дратувати. Раптом зовсім поряд хтось промовив:

— Не став брати слухавки, аби не палити вам гроші.

Я здригнувся й різко озирнувся. Поряд стояв хлопець на вигляд років двадцяти.

— Вибачте, не знав, що так вас налякаю. — Він сів навпроти мене.

До нас підійшла офіціантка.

— Пиво, — замовив він. — «Оболонь» є?

— Є. А ви що будете? — звернулася дівчина до мене.

— Я нічого не хочу, дякую.

— На службі не вживаєте?

— Прошу? — не зрозумів я його запитання.

— Кажу: на службі не вживаєте? — іще раз запитав він, потерши своє заспане обличчя.

Скоріше за все, після мого дзвінка хлопець ще поспав. Від нього тхнуло перегаром. Більше того, мені стало зрозуміло, що він усе-таки вважає мене ментом. Я не став цього спростовувати.

— Так, не вживаю. Ви праві. — Дівчина глянула на мене з цікавістю й, нічого не відповівши, пішла виконувати замовлення.

— Отже, Тьомку таки пришили? — розпочав розмову Вітя, уп’явши в мене свої сірі водянисті очі. Від такого неочікуваного запитання я аж розгубився на хвильку.

— Наскільки розумію з вашого запитання, ви не здивовані?

— Ну, не сказати, що взагалі не здивований. Останнім часом я мало з ним спілкувався. Це раніше ми частенько зустрічалися. Був тоді в нас спільний друг. Потім він поїхав на заробітки до Португалії, а я знайшов роботу. Тьома теж постійно був зайнятий. Так і вийшло, що ми мало бачилися.

— А чим жив Артем Заречнюк?

— Та то тим, то тим. Нормальної роботи він не мав. Через це в нього постійно були проблеми з дівчиною.

— Вибачте, я переб’ю: його дівчину звали Альоною?