Розділ 16

— Який це свій? — вишкірився довготелесий.

— Я селянин, — урочисто відповів Шевченко.

Слово за словом, виявилося, що трійця біля багаття — селяни з сусіднього району. Їхні заможні господарства розграбували комуністи, а вони у відповідь зчинили бунт: чоловіки пішли з вилами на сільраду. Коли повстання придушили, трійця з родинами пішла до лісу. Але нестерпно боляче жити серед диких хащів, то вирішили перебратися подалі, в інші краї. У цей час потік репресованих був настільки великим, що варто було тільки комусь, хто ховався від радянського правосуддя, виїхати в інші республіки — і до побачення, загубився та зник серед висланих. На це вони й розраховували — але потрапити на поїзд не так уже просто. Документів у них немає, а не дай Бог потрапити до міліції — живим не вийдеш. Тому було вирішено розробити план: селяни розділилися — родини залишили за пагорбом, а ці вирішили пройти до шляхів, спиляти кілька дерев, підтягти до рейок. Після — привести рідних, а коли поїзд буде наближатися — вискочити, спорудити зі стовбурів перешкоду, а попереду розвести багаття, щоб машиніст побачив і загальмував потяг. Усе це потрібно було зробити швидко, поки кочегари будуть розбирати завал — пробратися до вагонів, а там, може, і всередину. Головне — виїхати якомога далі.

— Як загнаний пес мотаюся, лише б сховатися, — закінчив свою розповідь Степан. І з прикрістю зітхнув.

— А я ось теж блукаю… Хати нема… Родини нема… Одна надія залишилася, — розповів Федот.

— Видно світ, та не їм обід, — підключився Назар.

Шевченко подивився на нього, тільки хотів щось сказати, але тут мовчун махнув рукою, мовляв, підемо, займемося справою — час тисне. Степан і Назар разом із Федотом пішли валити дерева, а мовчун — за сім’ями, привести їх до наготовленого багаття й чекати дива. А диво в їхньому випадку — не що інше, як порятунок життя. Може, Творець закинув їх на землю тільки заради того, аби перевірити їхню спроможність до виживання! А воно, це виживання, змушує людину мудрувати, хитрувати, викручуватися. Немає меж для людської думки, коли мова йде про те, щоб вижити. Ось і пішли селяни, звалили кілька дерев, підтягли їх до рейок, приготували хмиз для багаття на шляхах і заховалися в кущах, очікуючи на потрібний їм поїзд. Минула година — нічого. Федот оповів про свої пригоди в селі, про дочку, яка ледь не потонула, про лікаря з вовками, про побори комуністів, про підвал і про всі інші пригоди. Чоловіки слухали, роззявивши рота. У них усе було простіше — приїхали товариші з міста, раз! — і все під нуль. Навіть хліба не залишили, не те що зерна.

— Ця влада від диявола, кажу тобі, — похмуро говорив Назар. — Восени почнеться голод, поз’їдають усі потаємні припаси, і кирдик — будуть жерти землю.

— Та що ти напускаєш диму? Вони, ці партійці, звичайно, гади. Але ось так — щоб морити людей голодухою? Це навряд, — заперечував йому Степан.

Шевченко хотів сказати, що для комуністів нема розбору, малий ти чи дорослий — Горовий дав йому ясно зрозуміти: заради своєї мети вони ніколи й ні перед ким не зупиняться.

— Горе велике, — сухо додав Федот.

Степан повернувся до нього, але тут удалині почувся характерний свист і каламутне око паровоза заблимало на найближчому повороті.

— Пора, браття! — радісно закричав Назар.

Вони гуртом схопилися за гілки, витягли стовбури на рейки. Розклали на шпалах перед купою дерев велике багаття, яке спочатку заблищало тоненькими червоними пелюстками полум’я. Вони проглядували крізь темні щілини між палиць, сірої кори, підсушеного листя. Тканина вогню освітлювала всохлу плоть дерев, надавала м’якого й ніжного відтінку похмурій ночі. Полум’я ніяк не хотіло світити, скромно надкусювало тоненькі гілки і їхні зігнуті суглоби. Назар порався біля багаття, дув і підкладав сухий мох.

— Пора, пора! — закричав йому Степан та втік у кущі. Паровоз наближався, і його всевидяче око висвітлювало дві тонкі залізні лінії колії, що йшли за небокрай.

— Давай, іди! — також гукнув Федот.

Назар вовтузився з вогнем, а в цей час жінки з дітьми вже підтягувалися з лісу — коли поїзд зупиниться, вони позаскакують, спробують знайти вільний вагон або, у гіршому випадку, вмостяться на буфері між вагонів. А далі треба буде висадитися десь подалі, верст через сто, і там оселитися, почати все спочатку. Таким був план спасіння й звільнення для десятка бездомних людей. Поїзд наближався. Назар озирнувся — усі вже зібралися трохи подалі від місця перекриття, приготувалися. Він теж утік із насипу, і хотів уже кинутися до своїх, як запримітив — вогник ледве сяє, лапки полум’я намагаються вибратися через чорні гілки, але їм не вистачає сил.

— Назаре, давай! — знову закричав Степан, але його крик заглушив стогін залізних кісток паровоза. Назар озирнувся, подивився на Степана й побіг до вогнища. Він підкинув сухої трави, нахилився, щоб роздмухати полум’я. Тут паровоз опинився в зоні видимості — машиніст устиг розгледіти вогонь і людину на рейках, почав пригальмовувати. Назар підвівся й відскочив від завалу, спустився в низину й хотів уже заглибитися в хащі, щоб із темного боку підбігти до вагонів, коли пролунав постріл і чолов’яга моментально впав на сніг. Із кабіни паровоза визирав молодий чекіст, опускаючи гвинтівку. Цей постріл розлетівся по окрузі, і тіло, що падало, освітили ліхтарі на корпусі паровоза.

— Ні! Ні, брате, ні! Назаре! — закричав Степан, але його крик потонув у сильному скреготінні й гаморі, що виник після гальмування.

Степан хотів уже побігти за загиблим, але тут його схопив за руки мовчун.