Розділ 16

— Йому вже не допоможеш. Треба тікати, — суворо засудив він.

Федот опинився поруч, дивився, як чоловік побивається за загиблим братом, але нічого не міг зробити.

— Брате, мій брате. Не залишай! Ні, сука, ні!

— Треба тікати, — повторив мовчун і фактично силоміць потягнув Степана.

У цей час баби незграбно лізли до поїзда, піднімаючи спідниці — на одному з вагонів зламали ломиком замок, розсунули двері, утворили щілину. Чоловіки приглушеними голосами їх квапили, скидали речі й підсаджували дітлахів, поки попереду кочегар із машиністом розбирали й розтягували дерева, не звертаючи уваги на труп із розкинутими руками, що чорнів у низині.

Чоловіки та їхні жінки встигли забратися всередину, коли поїзд рушив і оголосив навкруги, що він живий, довгим гудком. Кілька переляканих облич промайнуло в темряві. Степан беззвучно та гірко плакав, зовсім як дитина. Мовчун намагався з’ясувати, чи всі свої потрапили до вагону. По боках були все якісь темні мішки, ящики, купи, накриті брезентом. Поїзд набирав швидкість, стукіт коліс наростав, ставало холодніше й холодніше. Федот присів, сперся об стіну й поглядав на сільський люд. Які ж вони зацьковані! Утратили тяжіння своєї землі, кинуті кудись далеко, туди, де немає нічого знайомого й рідного. Йому хотілося сказати: «Я з вами одного племені — теж затурканий і викинутий», але чоловік змовчав. До чого слова, коли життя їх ламає, кришить, скидає в глуху безодню! Ось і втікачі з переляку замовкли, як тільки вмістилися в поїзді, і лише один малий хлопчик пхикав і тулився до мамці. Усю ніч вони їхали, а коли розвиднилося й тонкі, розпливчасті промені прослизнули до вагону, потяг раптово зупинився. Федот прокинувся, припав до щілини й спробував розгледіти, де вони перебувають. Якась невідома станція. Поїзди, поїзди. Далеко чути голоси. Робочі бродять між вагонів. І тут Шевченкові здалося, що він почув голос Сашки. Звучання її ніжного тембру наростало. Фрази, сказані Сашкою, можна було почути, але не можна було розібрати. Чоловік трусонув головою — що за мара? Дружина наполегливо кликала його, але приглушено. Слова наростали й наростали. Шевченко помахав головою — напевно божеволіє. Сашко, Сашко, ти кличеш мене!

— Мені треба йти, — голосно повідомив Федот, і поки ніхто не зрозумів, що відбувається, учепився пальцями у двері та відчинив їх. Він вислизнув, упав на сніг та одразу підвівся. Озирнувся — слава Богу, нікого. Прикрив двері, пройшов трохи, пригнувся й перебрався під вагоном до іншого потягу. Як же все схоже! Безликі й непримітні. Шевченко пішов уздовж вагонів і заходився постукувати по обшивці.

— Сашко! Сашко! — кричав він.

Стукав легесенько по деревинці.

— Сашко! Сашко!

— Немає такого, не було!

Голоси відгукувалися по той бік вагону.

— Дружино моя, Саша!

— Провалюй, дурню, накличеш біду!

Федот тремтів, йому раптом захотілося заридати тут на місці.

— Лідо, Зоя, де ви, мої донечки?!

— Дітей усіх забрали, де вони — не знаємо!

Стук, стук по деревинці, наче в пекло.

— Сашко, моя рідна, Сашко!

— Була Сашка, померла в дорозі!