Розділ 14

— Просто як я, — усміхнувся Федот.

Він оглянув тушу, подумав, що варто сходити за санками й притягти її додому. Часи зараз такі ж худі, як і цей звір. Перебирати харчами не доводиться. Шевченко подивився на труп червоноармійця, розчистив від снігу його обличчя. Молодий, худорлявий, стрункий. І як його сюди занесло?

— Клята радянська влада, як я її ненавиджу, — суворо сказав Шевченко. Подумав, що треба взяти з дому кайло й лопату, а коли повернеться, поховати бійця. Мабуть, так по-християнськи — прощати ворогів своїх, хоча б і після смерті.

Він сховав у кущах гвинтівку — може, і згодиться — та пішов у бік села. Шлях не близький, тому він поспішав — потрібно дізнатися, як там Петро й дівчата. Ліда мала вже повернутися зі школи.

Коли він зайшов до себе в хату, Сашка зойкнула й мало не впала в нестямі. Ще б пак: верхня частина чоловікового кожуха була залита червоним — свіжою кров’ю. На обличчі чітка яскраво-малинова подряпина (ведмідь зачепив), сам весь у снігу, та ще й пре від нього чимось таким, як із помийниці.

— Господи! Як тобі так попало? — кинулася вона до Федота.

— Ех, мамо. Що не день, то тінь на тин. Із ведмедем боровся, — буденно сказав той.

— Як боровся?! — зойкнула Саша й присіла на лавку.

— Руками, — злобно всміхнувся Федот. — Дурна, як боровся, напав на мене клишоногий, а я його підрізав.

— Який клишоногий? — не могла прийти до тями Сашка.

— Волохатий, — знову посміхнувся той.

Але бачачи, що дружині зовсім погано, пом’якшав.

— Не переживай, жіночко. Усе вже позаду, — із надією сказав він. І тут раптом присів поруч, поклав голову на коліна дружині. Федот відразу відчув цей сильний жіночий аромат — дух дому, чогось смачного і вплетений у нього запах жіночого тіла. Влаштувавшись на колінах у дружини, він раптом заспокоївся. Йому так хотілося відсторонитися від цієї земної суєти, знайти в чомусь умиротворення, і ось він відчув його тут!

Сашка дивилася на голову чоловіка й не могла зрозуміти: Федот це? Усе воював, бився з кимось. Відстоював, наполягав. Але ось щоб так — опуститися, влягтися й мирно лежати? Уже не розуміла, що більше її здивувало в нинішньому дні: кров на одязі чоловіка або його ніжність? Тут підійшли дівчатка. Старша, Ліда, дивлячись на не бачену досі картину, сіла поруч із матір’ю на лавці, а молодшенька, Зоя, опустилася на підлогу ближче до батька. Четверо з’єдналися, якимось несподіваним побитом раптом приліпилися одне до одного. Єдине, що було в них на світі, — це вони самі. Федот не хотів вставати. Тіло і душа розслабилися, немов знайшли те, що так довго й страдницьки досі шукали. Йому стало добре. Сашка крадькома витерла сльозу. Діти мовчали. Це тривало хвилину. Маленька, крихітна хвилина в родині Шевченків. Напевно, в інших не було й такого — найменшої миті возз’єднання. Люди бігають, пхаються, але завжди нарізно. А зараз — усі вони, як виявилося, усередині чогось цілого і єдиного.

Тут у двері забарабанили. А через десять секунд на порозі виникла шинель червоноармійця, і позаду нього стали з’являтися інші: шкіряні куртки, мишачі міські пальта, сільські бідні діряві куфайки. І ось вони натовпом увалилися прямо до хати. Але вся ця юрба в одну секунду раптом розступилася й крізь прохід, що утворився, пройшло сіре пальто з темними засохлими кривавими цятками на комірі — Іван Єгорич Горовий.

Федот схопився.

— Як ви смієте?! Що таке! Як ви смієте сюди вриватися? — заволав він.

Дівчатка зіщулилися. Сашка схопилася, боячись, аби чогось не накоїв її чоловік, стала в оборонну позу. Шевченко ще дужче закричав, але заступник голови виконкому з ідеологічної роботи не поворухнувся. Жоден м’яз не сіпнувся на його сухому, худому обличчі. Глибоко посаджені очі зі злістю свердлили Федота, ніби хотіли пропалити в ньому дірку. Маска презирства застигла, не змінюючись.

— Вам, товаришу Шевченко, не варто так єрепенитися. Ми влада, і прийшли сюди по законному праву сильного. Бо тільки сильний може створити справедливість, — спокійно сказав Горовий.

— Справедливість?! — задихнувся Федот. — Яка справедливість?