Розділ 14

— А-а-а! — застогнав Шевченко.

Тут Сашка вирвалася з лещат чолов’яги, який її притримував, підскочила до Федота.

— Облиште його! Облиште!

На крик матері підбігли діти. Дівчатка плакали. Їхні тонкі темні сукні майоріли на морозному протязі. Волосся сплуталося, дитячі тільця тремтіли.

— Вгамуйте її, я сказав! — гримнув Горовий, не встаючи від Шевченка.

Потім опустився ще нижче, так, щоб можна було розгледіти обличчя селянина.

— Ти, мабуть, думаєш, звідки я знаю про твій схрон? — уїдливо запитав він.

Федот тупо мукав.

— А я тобі скажу — донька твоя, Ліда, розповіла. Усе начисто, — прорипів Іван Єгорич.

— Брешеш ти, мерзото! Брешеш! — подав голос Шевченко.

— Чому ж це я брешу, — солоденьким голоском простягнув Горовий. — Не брешу я тобі.

— Стерво! Ти падлюка! — заволав бранець.

— Так ось, — стримано продовжував Горовий. — У школі, за моєю вказівкою, діти писали твір. Учителька розповіла, що ми будуємо світле майбутнє й для цього не вистачає зерна. Щоб усі люди на землі були щасливими. А ось деякі дорослі цього не розуміють, але ви ж, діти, гарні й слухняні?

Іван Єгорич передражнив жіночий голос, промовив останні слова тонше й вище.

— «Чемні, слухняні!» — закричали діти й написали, де їхні батьки приховали зерно. Усього кілька слів. Але яких слів! Важливих, потрібних! До речі, ось, дивись. — Іван Єгорич поліз у кишеню й витяг зім’ятий паперовий аркуш. Він урочисто розгорнув його й прочитав голосно і виразно: — У деннику, у підлозі.

А потім зле й переможно подивився на Федота. Помахав папірцем біля його носа і обережно сховав у кишеню.

— Ось і все, дострибався, голубчику. Іменем радянської держави постановляю: сім’ю Шевченка розкуркулити, забрати все майно, а їх вислати з Української соціалістичної республіки на виправні роботи. Крапка! — із надривом прошепотів Горовий.

Федот хотів щось сказати, але подих перехопило, він зіщулився, зігнувся. Його немов паралізувало, скувало. Шевченко переривчасто вдихав, не в силах видихнути. Усе помутніло, розмилося, смазалося. Він краєм ока побачив Ліду. Її нечіткий образ раптом став різким і зрозумілим. Дівчинка притулилася до мами, від страху розкривши рота, учепилася за зелену кофту Саші. Донька дивилася на батька, погляд з’єднався з крапочками в батькових очах, немов вони виявилися прив’язаними. Дитина не могла поворухнутися, тремтіла, як сухий лист на лютневому вітру. Вона менше з усіх розуміла, яке страхіття їх чекає попереду.