Розділ 9

— Усі в хату! — скомандував Гриць.

Селяни нерівним струмом потекли в прохід, штовхаючись і спотикаючись. А вантажівки тим часом зупинилися. З кабіни одної вистрибнув молодий чекіст, з кузова посипалися бійці. Вони одразу ж розосередилися. З другої машини вийшов великий чолов’яга у військовій формі. Мав пряму статуру та суворе квадратне обличчя. Він щось гаркнув, а тоді підійшов до молодого. Двоє спокійно переговорили, і чекіст завантажив кілька бійців назад у ЗІЛ, вирішивши об’їхати хату з іншого боку вулиці.

У самій хаті сільські тулилися до вікна. Гриць дивився краєм ока, чекаючи, що робитимуть червоноармійці.

— Усіх уб’ють! — заволала куфайка.

— Стуліть йому рота! — буркнув Гриша.

— Хто? А! Вб’ють! — заверещав маленький, коли один із чоловіків приклався до його обличчя кулаком.

— Обходять, — прошепотів Гриць.

— Твоя правда, — сказав хтось із товариства.

— У нас і зброї нема. Хіба сокири та вила. І одна рушниця без патронів, — похитав головою Гриць.

— Твоя правда, — повторив голос.

Григорій хотів був обернутися, подивитись, хто це там говорить, але не став. Яка різниця? Півтора десятка селян, які й пістолета в руках не тримали, проти двох десятків озброєних червоноармійців. Сили абсолютно нерівні.

— Я говорив, шо так буде, — маленький підвівся з підлоги, тримаючись за щоку.

— Як цей панікер мені набрид! — зозла сказав Гриць.

— Набрид!? Та й пішли ви всі до біса! Я вас крутив на х..! — заволав чоловік у куфайці.

Він рвонув, прослизнув повз інших, попрямував до дверей, різко смикнув засув, проник в отвір. Гриць не встиг сказати й слова, як чолов’яга вискочив на поріг і опинився на сірих кам’яних приступках. Колись вони були вкриті тонкою мармуровою плиткою, але тепер плитку було видрано й залишились самі цементні плями. Куфайка топтався на рештках цементу, здебільшого пласких, але деінде злегка опуклих. Попереду, біля паркану, мерехтіли гострі будьонівки — вони зайняли позиції біля великої комори, стіна якої виходила на вулицю. Частина будьонівок присіла біля хвіртки. Решта розосередилася. Маленький селянин на порозі підвів руки догори, даючи знак, що здається, і хотів уже зробити крок, спуститися зі сходів. Різкий, приголомшливий постріл розрізав повітря на кілька частин — з одного боку почулося хвилеподібне звучання з низькими басами, яке перейшло у високе клацання. З другого боку — удар кулі, що проникла в плоть. Між цими двома звуками минуло півсекунди. Куля ввійшла в ліве око, простромивши водянистий овал, проникнувши в мозок, розтрощивши черепну коробку, продірявивши капелюха та вилетівши з тіла. Кілька митей чоловік стояв, після хитнувся, трошки закрутився вліво на м’яких ногах, повалився на сходи. Його обличчя зіткнулося з кам’яною поверхнею, ударилося об цементні рештки, приземлилося з хрускотом. Голова лягла на камінь. Єдине ціле око останнім поглядом спромоглося роздивитися всі вигини, опуклості, ямки застиглого цементного розчину на місці мармурової плитки. Убите лежало на зруйнованому. Одне доповнювало інше. Ще секунду око жило, виявляючи якийсь неймовірний інтерес, усвідомлення чогось настільки глибокого, що, навіть якби чолов’яга лишився живий, не зміг би виразити. Напевно, то й була таємниця буття. Бог настільки милостивий, що відкриває свої таємниці лише перед тими, кого він уже покликав до Себе. Бо таємниця ця велика, а людина — розбещена. Ця таємниця існування і є остання винагорода для кожного, хто помирає. І лише в такий спосіб відкривається сенс життя — за мить до смерті, аби нікому його не переповісти.

Минула ще мить, і життя, що хлюпалося в карому оці, припинилось. Око перетворилося на скло, застигло. Тіло завмерло. Настала гнітюча тиша. Чути було, як крук несамовито плескав крилами. Вітер зневажливо шипів, змітаючи сніг із дахів, мов крихти зі столу. Тополя терпляче гнулася, похитуючи рівним стовбуром. І лише у вікні панського будинку метушилися фігури сільських чоловіків, які не знали, що їм тепер робити.