Розділ 9

Тут зв’язаний замукав, хотів був щось сказати, але кляп заважав вимовити хіба одне складне слово. «А-а-а-а-а», — тільки й вимовив полонений.

Нестор розвернувся до нього, зробив два кроки, опинився біля в’язня. Тоді уважно подивився на нього, поправив кляп.

— Ну шо, Мачуло? Добився ти свого? — сказав Нестор і всі пішли з хати. А на лаві лишився сидіти Мачула, зв’язаний та переляканий. Іноді він нахилявся — то в один, то в інший бік. Зненацька він усвідомив із жахом, що йому сильно кортить до вітру…

Четверо чоловіків вийшли з панського будинку; у дворі метушилося кілька селян. Вони підігнали санки й навантажували на них мішки з колгоспної комори. Дехто тинявся по великому приміщенню, витягував свої речі, ніс їх в оберемок. На далекому краю села пролунав постріл.

— Я вважаю, що треба брати владу у власні руки. І одне вам скажу, скоро почнеться різанина. Нам потрібна зброя, — сказав Гриць, озираючись.

Решта мовчала, вражена сценою розтягування майна. Тоді трохи уперед вийшов Нестор, незадоволено скривив обличчя й голосно промовив: «Нам залишилось трохи. Треба піднімати чоловіків». Вони ще трохи пошепотіли один до одного й розійшлися в різні боки села.

Нестор попрямував до Шевченка. Він ішов сніговим настом, валянками продавлюючи свіжі сліди. Ішов краєм вулиці, незайманою ділянкою. Йому кортіло бігти до свого приятеля, терміново поділитися новинами. Якщо ця радянська влада так із ними, наче з худобою, то він помститься! І нехай усе летить у пекло! Усе, що могло статися, уже сталося…

Дорога зайняла півгодини. Шлях лежав повз власну хату. Його серце застукало, затарабанило, задрижало. Він уже хотів зайти, відчути запах оселі, почути міцний аромат свого житла. Але стримався й попрямував далі до сусіда. Перед ґанком зупинивсь і замислився. Колись давно він так само стояв тут біля входу; тоді ще був живий батько Федота. Прийшов з якоюсь потребою, уже й не згадати тепер навіщо. Двері довго ніхто не відчиняв, а коли вони нарешті відчинилися, на порозі з’явились два брати — один вищий за другого, але такі схожі!.. Вони заговорили разом, мов близнюки. Наче їх не двоє, а одна людина.

Нестор тіпнув головою, відганяючи спогади. Пам’ять завжди знаходить надокучливі картини. «От людина, увесь час її щось переслідує», — пробуркотів сам до себе чоловік та постукав. Ніхто не відчиняв, і коли Нестор уже подумав, що вдома нікого нема, двері відчинилися — на порозі стояв Федот.

— Несторе! Ти шо тут?

— Така моя доля.

— Яка доля? Трясця його матері, як я радий тебе бачити!

— А я!

— Заходь, заходь, бо останнє яйце собі відморозиш.

— Ну, добре, хоч одне мені залишив.

Обоє чоловіків засміялися й увійшли до хати. Вони ввалилися до кімнатки, густа пара взяла їх в обійми. Саша кинулася готувати їсти, а Федот та Нестор присіли грітися біля пічки..

— Щось засмалити хочеться, — поскаржився Нестор.

— Ну, як повернувся з того світу, то давай, тільки не в затяжку, — посміхнувся Федот.

— Як там Петро? Одужує?

— А куди він подінеться? У лікарні районній лежить.