Розділ 9

Федот завовтузився. Він подивився на постарілу фізію свого сусіда, на те, як той обережно зім’яв у пальцях папіросу, продавлюючи на ній ум’ятини. Шевченко, звісно, пам’ятав, як із ним обійшлися. Принизили та пограбували. Але перед очима постійно стояв погляд Саші, коли вона благала його не чинити спротиву, потурбуватися про дітей. Федот відчував, що справи кепські, багато чого може статися. Йому треба було знайти в собі рішучість, але от біда — не міг! Любив він Сашку, і від доньок несила було відірватися. Зараз у прірву з головою, а далі що?

— Чуєш, Федоте. Чим тебе там Нестор лякає? — неначе відгукнулася на його думки дружина, яка ходила навколо чоловіків.

— Мовчи, жінко! Не твоя справа! — гримнув Федот.

— Ах, не моя? А яка тоді моя? — встала в позу Шура.

— Яка треба! Займайся своїм, ми тут про важливе говоримо.

— О, ти диви, який важливий. А я не важлива? А діти не важливі?

— Ну завелась! Дай нам поговорити!

Федот різко підвівся й навис над Сашею, як скеля над струнким деревом. Він глибоко дихав і готовий був вивернутися полум’ям та лавою.

— Я! Я! Я! — затараторив він.

Нестор, дивлячись, що толку не буде, устав і смикнув Шевченка за рукав.

— Давай-но вийдемо на двір, сусіде.

Федот грізно та суворо шикнув на дружину, хотів був щось сказати, але мовчки одягнувся та вийшов на поріг. Кілька хвилин чоловіки мовчали й дивились на сільський пейзаж, неначе виваляний в борошні. Сірі дошки сараю, паркан, дрова під навісом здавалися брудними плямами на білому полотні. Немовби хтось вимазав ідеально чисту фактуру, понаставляв відтисків та темних слідів. Цей зимовий краєвид зненацька настільки вразив Нестора, що йому перехотілося будь-що говорити. Уночі випав сніг, покрив ще одним шаром білизни всі протоптані ділянки й пом’якшив кути. Вони мовчали. Шевченко волів би все кинути, так йому набридло плазувати! Як він бажав вийти зранку в поле, подивитись на зелений простір віки і вдихнути глибоко-глибоко. Повітря! Свіжого, насиченого пахощами квітів! Він би поклав свою голову, аби бодай на день повернутися кудись назад, у безтурботне юнацтво, пробігти повз високі трави, стати невагомим. Стати нічиїм! Літати й пурхати. Чи це не воля? Так, саме ось так — начебто немає важкості в грудях, каменя на душі. Заради цього він жив завжди. Заради волі. Він думав про те, що волів би краще померти з голоду, ніж плазувати перед владою. Від цього усвідомлення всередині все задрижало, запульсувало. Так сильно, наче з повного жбану виплеснулася вода — сльоза утворилась на краю ока. Федот трошки обернувся й витер її пальцем. «Так, я вирішив! Піду з Нестором, а там нехай буде, що вже судилося!», — подумав він і засопів. Йому все стало легко та зрозуміло. Життя, воно таке — завжди потребує ясності. А от вона, ясність — не хоче він розкарячуватися під комуняками. Готовий на все, аби не бути плазуном. «Я», — сказав він і раптом замовк. «Піду з тобою, Несторе, воно того варте», — не сказав, але подумав він. Подумав. Не сказав…

А все тому, що роздивився в маленькому віконці обличчя Сашки. Вірніше, він помітив, із якими очима вона дивилася на двох чоловіків у дворі. У цьому погляді було стільки благання й страждання, скільки жінка взагалі здатна відобразити. Повні жаху очі! Як же ж так, коли таке сталося, що він не міг відвернутися від погляду дружини? Хто його закував? Федоту стало зле. Захотілося, аби його вбили тут, на місці, щоб не мучився. Піти повіситися, невеличка справа! Мовчання затягнулося. Нестор докурив і витріщив очі в каламутне небо. Він чекав. Нарешті Федот розвернув голову в бік сусіда й коротко промовив: «Я не можу».

Сусід глянув на нього й раптом посміхнувся. Його соромітна й легка посмішка повністю перетворила обличчя, уособила в собі всі сенси, що їх спроможна була породити Несторова фізія. Він стулив вуста і якось простувато подивився на Шевченка.

— Ну, бувай, — сказав колишній співкамерник та пішов із двору.

Щойно він досяг вулиці, стало чути стрілянину. Звідки йшов звук, зрозуміти було важко. Відлуння перкочувалося з боку на бік. Треба було поспішати. Нестор пришвидшив ходу, далі побіг. Коли Нестор прийшов до панського будинку, то побачив, як до невисокої кам’яної огорожі притулилося животом тіло чоловіка, одягненого в чорну шкіряну куртку. Руки безвольно опустилися додолу, ноги заклякли, наче лялькові. На шкіряній спині було видно чималу рвану діру. Біля тіла стояв дід Никифорович, у руках він тримав мисливську рушницю. Нестор наблизився до паркану й побачив на порозі будинку друге тіло. Старий сірий кожух. Хутрова кучма з кролика. Грубі рукавиці. З будинку висипали інші чоловіки, вони роздивлялися тіла, здивовано оглядали діда й мерця в чорній шкірі. Вийшов Гриць. Він перевернув труп на порозі. Закам’яніле обличчя. Розтулені очі. Рот напіввідкритий, наче на початку промови. Спереду дві криваві плями.

— Миколо, як же ж так! — Гриць опустився на коліна, помацав шию й закрив загиблому очі. Вони всі ще трошки постояли, не знаючи, що робити.

— Нас усіх уб’ють! — раптом промовив невеличкий на зріст чоловік у зеленій куфайці.

— Замовкни! — грубо обірвав його той, що стояв поруч, у баранячому кожусі.

— Сам замовкни! Кашу заварили! Шо тепер робити? — продовжував малий.