Розділ «Монстр»

Вона пробула в напівзабутті до вечора. І тільки коли смеркло і на чорному небі висипав зоряний бісер, підняла голову і відшукала Полярну зорю. Десь там, вліво від Полярної зорі, був її рідний Харків.

Ніч, здавалося, не мала кінця. Софію почав мучити холод. Один валянок залишився внизу. Там, вона пам’ятала, в кутку лежали також дві ковдри. Софія згорнулася калачиком, сховавши ноги під куфайкою і, щоб якось згаяти час, стала дивитися, як рухаються зорі. І раптом одна зоря, мерехтячи і збільшуючись, полинула до неї. Софія вже нічому не дивувалася. Через кілька хвилин вона зрозуміла, що то літак. На висоті восьми тисяч метрів над землею летів ТУ-154. В салоні, мабуть, розносили теплий чай, і ніхто не здогадувався, що внизу, в хвилині льоту від них, гине людина.

Скоро Софія зрозуміла, що замерзає. Вдень, коли припікало сонце, вона ще почувала себе нормально, а зараз їй було страшенно зле. Вона зазирнула в прямокутний отвір. Приміщення станції було зовсім темним — падаючи, Бімі обірвав електродроти. Знизу тягнуло теплом і затишком. Але вона пам’ятала про те, що лежить там на підлозі. Треба було зважитись. Запалити сірника і знайти валянка і ковдри або замерзнути. Але там було те, про що Софія намагалася весь час не думати. Вона стисла в руці коробку сірників, ступила на перший щабель, і зразу тривога охопила її. Так буває, коли в темряві шостим відчуттям раптом відчуваєш чиюсь присутність. Вона знала, що там, внизу, нікого живого немає, але зараз чомусь страшенно захотілося повернутися.

Софія кілька хвилин стояла в нерішучості, але змусила себе знову почати повільно спускатися вниз, зрештою, вона точно пам’ятала, де лежить те жахливе внизу. Треба було лише попід стіною обійти його і знайти валянок. Софія спустилася на щабель. Ще і ще. Їй вчувся тихий шурхіт. Вона зупинилася і довго дослухалася. Та шурхотіння більше не повторювалося. Тепер морок огортав її з ніг до голови. Лише вгорі сяяв зоряний прямокутник.

Ще один крок униз. Раптом щось холодне і вологе торкнуло її руку. Скрикнувши, вона обома руками вчепилася в драбинку. Глухе відлуння злетіло і загубилося десь угорі. Серце гупало в грудях. Тремтячими руками вона запалила сірника. Поперек драбинки теліпався обірваний електричний дріт. Софія полегшено зітхнула, постояла, вгамовуючи дрож. Взяла дріт, збираючись відкинути убік і, вражена струмом, звалилася вниз.

Софія отямилася, неначе відчувши ножа убивці на шиї. Пахло горілим м’ясом. «Нічого не трапилося, — сказала вона собі. — Нічого ж не трапилося». Тепер треба навпомацки пройти до другої кімнати і знайти валянка та ковдру. Лише не наштовхнутися б на те, що лежить тепер поряд. Останнє було дуже просто, адже Софія пам’ятала, де воно лежить. Отже, їй загрожували лише електродроти. Але відчуття небезпеки не зникло. Вона навпомацки знайшла потрощені двері. Здригнулася від гуркоту перекинутого стільця. Намацала дві ковдри — м’які і теплі на дотик. Вона взяла обидві. З сусідньої кімнати знову долинуло шурхотіння. Мабуть, вітер.

Валянка також відшукала швидко. Шурхотіння почулося зовсім поряд. Що б це могло бути? Наче папір чи тонка тканина шелестіла по підлозі. Мабуть, все-таки вітер.

Вона одягла валянка і раптом відчула, що гострі зуби вчепилися в долоню. Софія, скрикнувши, змахнула рукою. Щось м’яке і тепле лише посилило хватку. Кімната швидко наповнилася шурхотінням і гострими зубами. Зуби хапали її за руки і за ноги. Софія, відчайдушно відбиваючись, метнулася до драбинки. Перечепилася через те, що лежало спочатку внизу, а тепер поряд і впала, мало не знепритомнівши знову. Зуби вчепилися в шию і плечі. Софія підвелася і, відбиваючись ковдрами, кинулася нагору. В світлі місяця вона побачила, що в куфайку вчепився пацюк. Софія заплакала, потім засміялася, потім плакала і сміялася водночас. Звичайні сірі пацюки примусили її пережити такий жах! Але сіра нікчема швидко примусила змінити думку про себе болючим укусом. Софія опустилася на коліна і вдарила пацюка шматком криги.

З лазу миттю з’явилися довгасті писки. Сірі блискавки кинулися на конаючого пацюка. І за кілька секунд лише пляма застиглої крові нагадувала про нього.

На сході тремтіла рожева заграва. Сходило сонце. Сірі блискавки зникали так само швидко, як і з’являлися. Софія, насилу відірвавши кришку від обмерзлого даху, зачинила лаз. Сонце піднімалося над білою верхівкою гори. Так воно одного разу підніметься, а її вже не буде серед живих. Залишиться лише тіло…

Нічна чорно-біла картина поступово змінювалася кольоровою. Фарби поверталися. На стінах-скелях грало рожеве вранішнє проміння. І знову, як учора, її зморив сон. Мабуть, тому, що вдень було набагато тепліше, ніж уночі. Софія заснула, схиливши голову на коліна, і прокинулася, коли дивом вцілілий годинник на руці показував п’яту. Їсти, як не дивно, не хотілося. Зате мучила спрага. Вона відломила верхівку прозорої бурульки, з якої капала вода, і смоктала, поки в руці нічого не залишилося.

Руки від укусів пацюків розпухли і боліли. Вечір був теплим і тихим. Сонце опускалося за пурпурні верхівки гір, і контури поступово губили свою денну чіткість. О восьмій все поглинув морок. Почалася третя ніч просто неба.

Хто знає, що значить провести ніч під відкритим небом, щохвилини поглядаючи на годинника? Втім, Софія знайшла собі заняття — почала думати про смерть. Врятуватися вона не могла. Жодна жива душа не знала, що вона тут. Після того, як з метеостанції перестали надходити повідомлення, з обсерваторії, звісно, надішлють вертоліт. Вертоліт її не знайде, почнуться пошуки. Але нікому не спаде на думку, що вона може бути тут — на висоті чотирьох тисяч метрів. Думка про смерть не була Софії неприємною. Ця думка навіть діяла на неї заспокійливо. Говорять, що смерті боїшся, поки не звикаєш до думки про неї.

Софія навіть з деякою насолодою подумки розглядала деякі різновиди смертей. Наприклад, повільна, тиха смерть, коли непомітно поринаєш у сон, здавалася їй найкращою. Непоганою була і смерть раптова і швидка — одна мить пекельного болю і кінець. І вже найгіршою можна було вважати довгу агонію. Софія, втім, мала всі підстави сподіватися на перші два різновиди. Можна було скинути одяг і замерзнути. Або підтягнутися до перил і спробувати перебратися через них…

Вона знову відшукала Полярну зорю і знову побачила літак. Звук був ледь чутним. Літак йшов точно за графіком. Софія слідкувала за ним поглядом, боячись загубити серед розсипу зірок, поки не заболіла шия, і зорі почали танцювати в очах. Десь опівночі небо почало хмаритися. Хмари опустилися нижче станції, стало важко розрізняти, де небо, а де земля. Друга половина ночі була ще довшою.

Софія через кожні п’ять хвилин дивилася на годинника. Стрілки ледь пересувалися. Від цього можна було збожеволіти. В просвіті між хмарами промайнув метеорит. Місяця не було. Вона боялася заснути.

Знизу виразно долинало шурхотіння, наче якась потвора обмацувала щупальцями стелю. Раптом промайнула божевільна думка — запалити станцію. Тоді, може, вогонь помітять з того літака. Але щоб це зробити, треба знову спуститися вниз — за коробкою сірників і каністрою зі спиртом. «Ні, що завгодно, тільки не це», — вирішила вона.

Вранці прилетів чорний гриф. Його голова і шия були вкриті рідким сивим пухом. Він сів на верхівку червоно-білого купола і втупився в неї байдужим поглядом. Софія знала, що грифи їдять мертвечину.

Вона відколупала крижану бурульку і шпурнула, влучивши в металеві поручні. Гриф знявся і, зробивши коло над ущелиною, зник з очей. На кидок пішли останні сили. Софія вирішила, що більше не підніметься, поки не помре. Порятунку не було. Жодного шансу, що хтось з’явиться на станції в найближчі півроку.

Увечері вона побачила Тіну. Та стояла, прихилившись до купола, і посміхалася. На ній були витерті джинси і теніска з серцем, проткнутим стрілою — одяг, в якому Софія бачила її останнього разу. Ночі Софія не пам’ятала. А може, їх пройшло кілька. Зі стану прострації Софію вивів біль у руці. Поряд сидів гриф і шматував її рукав. Вона ворухнула рукою. Гриф знявся і хутко зник. Трохи згодом знову з’явилася Тіна.