Розділ «Монстр»

Бімі трохи подумав, потім підійшов до скелі, став рачки і, чіпляючись сильними пальцями за кожен виступ, миттю здерся метрів на п’ять.

Софія від здивування не могла промовити й слова. Так само хутко він спустився вниз.

— Ти збираєш те, що красиве, — сказав божевільний примирливо, даючи зрозуміти, що непорозуміння вичерпано. — Ти, — він ткнув Софію пальцем у груди. Від цього поштовху вона мало не впала. Друга рука його зникла в складках брудного пальто і з’явилася з Софіїним альбомом з метеликами.

Так ось хто може поцупити альбом з важкодосяжної станції!

Зрозумівши, що Софія упізнала альбом, Бімі радісно затанцював на місці.

— Ти збираєш красиве, я дивився, — вигукнув він. — Я збираю красиве, ти будеш дивитися. Це що? — він зупинився.

— Це, — вона здивовано торкнула пальцем альбом, — колекція, це, — торкнула метелика, — експонат.

— Колекція, — на лиці Бімі відобразилася глибока задума. Ворушачи губами, він пошепки повторив нове слово. — Збираєш красиве. Твою колекцію дивлюся я. Мою колекцію дивишся ти. Ходім.

Він схопив Софію за руку і потяг до скелі. Софія не встигла злякатися. Вона скрикнула, вже повиснувши головою вниз — він перехопив її поперек тіла і, стиснувши під пахвою, з вправністю мавпи подерся вгору. Софія з усієї сили вчепилася в засмальцьоване пальто і заплющила очі. Ледве могла дихати — чи то від того, що Бімі так сильно стиснув її, чи то від смороду, який розповсюджувався від нього. Вона лише раз наважилася розплющити очі і, побачивши, що висить вниз головою над прірвою, знепритомніла.

Прийшла до тями, лежачи на вузькому карнизі. Бімі побачив, що вона розплющила очі, радісно засміявся. Софія позирнула вниз і мало не знепритомніла знову. Про станцію не було й згадки. Метрів на п’ятдесят нижче виднілася біло-червона куля вітрозахисту антени АРМС (автоматичної радіометеорологічної станції). Автоматична станція в цьому районі була лише одна і знаходилася на висоті майже чотири тисячі метрів над землею. Вітрозахист захищав антену АРМС від вітру. Станція працювала тільки в автоматичному режимі. Людей тут могло не бути і рік, і більше. Згори купол вітрозахисту антени здавався не більшим за великий апельсин, а будинок, на даху якого він стояв, — за товсту книгу.

Бімі підхопив її, протиснувся між валунами по одному йому відомій стежці. Пройшов під кам’яною аркою, схожою на потворне підворіття і опустив Софію на ноги. Вони були в печері. Печера нагадувала величезний кам’яний багатогранник, порожній зсередини. Його верхівка губилася в густому мороці. Під стінами лежали купки чи то соломи, чи то хмизу, схожі на великі пташині гнізда.

— Ходімо, — він тягнув її вглиб. Згори капала вода і на камінні замерзала у вигляді прозорого крижаного панциря. Де-не-де лежали цілі брили.

— Сюди, — Бімі присів поряд з нею. — Колекція, — пояснив він.

«Колекція з брил», — зрозуміла Софія і в знемозі опустилася на найближчу.

— Колекція — красиво! — не вгавав Бімі, здається, втішаючись новим словом.

Мабуть, це було через те, що Софія сіла на лід — холод, який до цих пір її не турбував, тепер пробрав до кісток. Вона підтягнула коліна до грудей і охопила їх руками. Ще раз окинула поглядом печеру. Подивилася на лід. Там, де долоня спиралася об брилу, залишилося прозоре віконце з проталого льоду. І в цьому віконці Софія побачила… обличчя Тіни. Обличчя, спотворене гримасою жаху.

Софія закричала. Цей крик виходив з глибини душі, кричало все її єство. Так кричать лише у хвилину пережитого неймовірного жаху. Софія скочила з брили і кинулася бігти. Вона не розуміла, куди біжить. Брили були всюди. Вона металася між ними, як комаха в павучих тенетах. Перечепилася і впала на коліна, обідравши долоні в кров. І просто біля свого обличчя побачила ще один крижаний саркофаг. В кризі чітко проступав силует молодої жінки. Її гарненьке обличчя було обернуте до Софії, а в широко розкритих очах застигло здивування. Софія ледве змогла відвести очі від цього мертвого погляду. Брил в печері було більше десятка, і в кожній проступали контури жіночих тіл. Печера попливла у Софії перед очима. Вона ще побачила, що до неї опускається усміхнене обличчя божевільного. І тієї ж миті рятівний морок забуття оповив її.

Софія отямилася від крапель холодної води, що падали на обличчя. Бімі стояв біля неї навколішки і тримав за руки. Одежі на ній не було. Великі холодні краплі падали зі склепіння їй на груди, на ноги, на живіт. Вона злякано рвонулася, та Бімі руками-лещатами міцно тримав її на кам’яному ложі.

— Ти жива? — його здивуванню, здавалося, не мало меж.

— Так! Відпусти мене, — спробувала вирватися Софія.