Розділ «Монстр»

«Сотні тисяч років тому два близькі види вищих приматів намагалися витіснити один одного. Спершу неандертальці, краще сапієнсів пристосовані до холоду, брали гору в Євразії при кожному новому наближенні льодовиків. Теплолюбні, розпещені сапієнси відступали на південь. Але з кожним новим потеплінням поверталися на штурм північних широт з удосконаленою кам’яною зброєю і новими засобами боротьби з холодом (одяг, юрти з хутра тварин). Що ж до неандертальців, то вони відступали туди, де велика дичина зустрічалася все рідше, що робило їх кам’яну зброю все непотрібнішою. Так це плем’я прийшло до занепаду спершу з технічного боку, а потім і в усіх інших відношеннях. Якась частина неандертальців розсіялася окремими парами і повернулася до тваринного способу існування, аж до поринання в довгий зимовий сон. Вони знайшли для себе екологічну нішу в найбезлюдніших і важкодосяжних регіонах планети, виробили неймовірну здатність пристосовуватися до найсуворіших кліматичних умов і, що найдивовижніше, здатність залишатися практично невидимими. Останній випадок зустрічі людей з неандертальцем, що мав розголос, стався в 1973 році на Памірі.

Відомий американський дослідник-зоолог Джон Фрезер стверджував, що були випадки згвалтування жінок неандертальцями і що жінки, як правило, гинули від одержаних ними фізичних травм. Втім, він приводить поодинокий випадок, що трапився в 1947 році на Алясці, коли згвалтована неандертальцем жінка вижила і навіть народила дитину. Дитина була розумово неповноцінною і померла у віці 5 років від туберкульозу.»

«Снігова людина або сучасний неандерталець»

Джеймс Сандерсон

Пролог

Ця історія трапилася напередодні серії військових конфліктів, що охопили Середню Азію на межі дев’яностих років і, мабуть, тому не одержала широкого розголосу. А почалася вона з того, що Аршабад — невелике містечко у передгір’ях Великого Паміру — охопила епідемія зникнень жінок. Жінки зникали майже щодня. Коли число зникнень перевищило другий десяток, у містечку знялася паніка. Було розкуплено квитки на всі напрямки, поїзди бралися штурмом.

Після кількох нещасних випадків на рейках залізничний вокзал оточили озброєними міліцейськими кордонами. У відповідь натовп перекинув «Волгу» начальника міліції, який, стріляючи з пістолета в повітря, мусив рятуватися втечею. Ситуація більше не контролювалася місцевою владою, і телеграмою терміново був викликаний провідний спеціаліст у галузі сексуальних злочинів — радник юстиції, слідчий з особливо важливих справ Хронопуло, відомий викриттям мінського «Джека Потрошителя».

Відразу після свого прибуття Хронопуло заявив, що, на його думку, якісь специфічні природні умови викликали рецидив у сексуального маніяка. Та ніяких природних катаклізмів того літа зафіксовано не було, якщо не рахувати незвичайного нашестя на містечко метеликів, що, втім, траплялося і в інші роки. Метелики сиділи на балконах, дахах, чіплялися за одяг, плуталися у волоссі, але, на думку Хронопуло, до зникнення жінок відношення не мали.

Хронопуло пішов шляхом, що, як правило, швидко приводив до успіху — увів до комп’ютера координати місць, де зниклих жінок бачили останнього разу. На запитання про регіон ймовірного нового зникнення ком п’ютер намалював карту з неправильним овалом. Окреслений район припадав на безлюдний гірський кряж, оточений ущелиною 700-метрової глибини. Після цього комп’ютер зупинив принтер, написав на екрані «error» (помилка) і вимкнувся.

Не відпочиваючи ні вдень, ні вночі, разом з експертами Хронопуло обстежив містечко та околиці. Результат був нульовим. І коли протягом тижня, не залишивши жодного сліду, щезли ще дві дівчини — молоденька вчителька фізвиховання зникла під час звичайної ранкової пробіжки, а учениця торговельного училища не повернулася додому після занять у другу зміну, Хронопуло зрозумів, що потрапив у глухий кут.

Ще тиждень зі своїми людьми Хронопуло вдень і вночі обстежував міські околиці. І знову нічого. Увесь цей тиждень він майже не спав і врешті-решт зліг з нервовим шоком. Приходячи до тями, він підходив до вікна і до болю в очах вдивлявся у мовчазні, виблискуючі під сонячним промінням верхівки гір, а потім сідав за стіл і діставав роздруковку комп’ютера з окресленим овалом. Він був безсилим щось зробити, бо, як і комп’ютер, не мав повної інформації. Гірський кряж не був безлюдним. За ущелиною, якраз у центрі намальованого комп’ютером овалу, знаходилася метеорологічна станція другого розряду і обслуговували її три дівчини-метеорологи. І ще Хронопуло не знав про те, що початок цього злочину було покладено дуже давно, ще в 1953 році.

Частина перша

Народження монстра. 1953 рік

Ельвіра боялася думати про те, що могло статися, але дійсність виявилася навіть жахливішою, ніж її побоювання. Жах оселився в Ельвіриному мозкові ще восени. Точніше, того незвичайно спекотного листопада, коли ліс на схилах гір, наче від хвороби, водночас вкрився сухим мертвим листям.

Тієї осені у них з батьком не залишилося майже нічого з одягу. Все перетворилося на лахміття. Ельвіру голизна не бентежила. Вони пішли від людей, коли Ельвіра була зовсім маленькою дівчинкою, і умовності цивілізованого світу ще не встигли зачепити її свідомості. Інша справа — батько. Втім, напевне, вони змогли б переступити й через умовності, якби не Чорний чоловік. Вони помітили, вірніше, почули, що Чорний бродить неподалік, завдяки товстому шару сухого листя, що вкрив землю, і кожен крок став супроводжуватися гучним шурхотінням та тріском.

Батько кілька разів стріляв у темну постать між деревами, але не влучив. Потім, коли у них залишилося всього кілька набоїв, наче відчувши це, Чорний почав підходити ближче. Величезний, оброслий шерстю, з довгими, до колін, руками, він завжди з’являвся під час бурі або дощу, частіше всього вночі, розхитував паркан і час від часу скрикував протяжно і глухо. І коли Чорний з першим снігом зник у пошуках зимового лігва, батько зібрався на Станцію.

Ельвіра намагалася відмовити його, але батько похмуро подивився на неї і сказав:

— Одягнися, я ж просив тебе не ходити в такому вигляді.

Ельвіра поралася з глиняним горщиком біля печі. У горщику домлівав грибний суп. На Ельвірі був лише шмат тканини, пов’язаний навколо стегон. Їй ледь виповнилося вісімнадцять, але вона вже була повністю сформованою жінкою. У неї була чудова статура. Високі груди, грива рудого волосся до пояса. Стрункі ноги, круті стегна. Так, їх тут ніхто не міг бачити. Але була причина, через яку батько волів, аби Ельвіра ходила одягненою. І причина та була занадто серйозною, аби не зважати на неї.