Розділ «Монстр»

Вона не знала, чому сказала це. Але, можливо, то була якраз та єдина правильна думка, що іноді приходить в хвилину смертельної небезпеки.

— Так, так, я — Ельвіра, — Софія швидко звелася на ноги, схопила одежу і похапцем почала натягати її на себе. — Так, так, — повторювала вона.

Бімі стояв, опустивши довгі руки, втупившись кудись в далечінь. Вся його постать зображала глибоку задуму.

— Ні, — нарешті сказав він. — Ти не моя матір. Дуриш, ти дівчина — мій експонат.

Софія позадкувала до виходу. Він повільно йшов слідом, мабуть, останні сумніви поки що не залишали його. І раптом Софія помітила, що в темряві його очі світяться нелюдським жовтим світлом. Вона скрикнула. Це було, як остання склянка води, що пускає човна на дно. Мало кому в Харкові відомо, що до гратчастої огорожі міського зоопарку примикає учбова метеостанція гідрометтехнікуму. І щоб втекти з практичних занять з класифікації хмар на годівлю хижаків, достатньо протиснутися через дірку, майстерно приховану кущами клена. Тому Софія знала, що трапиться наступної миті. Так загоряються очі у лева, що кидається на шматок м’яса.

Вона метнулася до виходу і відчула, що падає вниз. Кілька разів перекинулася в повітрі, чіпляючись одягом за кущі, і, не долетівши двох метрів до землі, повисла на одинокому напівзасохлому дереві. Деревце, потріскуючи, нахилялося все нижче і, врешті-решт, зламалося біля самого кореня. Софія впала на сніг і зі здивуванням зазначила, що відбулася кількома подряпинами. Вона підхопилася, кинулася до будинка з червоно-білою кулею вітрозахисту антени на даху, зачинила двері на защіпку. Притислася спиною до стіни, її бив дрож.

В будинку панувала напівтемрява. Над входом ледь жевріла лампа аварійного освітлення. Півбудинку займали передавач і блок живлення. Під стіною стояв стіл з порожніми бляшанками. Біля дверей на цвяху висіла куфайка і ватні штани. А в кутку лежало кілька ковдр і пара старих валянків. На дах вела металева драбинка.

Двері здригнулися від удару чимось важким. На голову посипалася штукатурка. Софія визирнула у вікно. Навколо лежав сніг — АРМС знаходилася вище рівня танення снігу. Вона швидко натягла куфайку і взула валянки.

Двері здригалися, наче під ударами відбійного молотка. Здавалося, там, за дверима, сам диявол. Лутка нахилилася і краєм зачепила якогось кабеля. Заіскрило. Щось луснуло з противним звуком «бяв-в-в», наче дверима причинили величезного кота. Софія спробувала відчинити вікно. Шпінгалети було залито фарбою, і їй не вдалося повернути жодного бодай на міліметр. Двері затріщали, осипаючись трісками, одна дошка внизу вилетіла, наче вибита сокирою. В щілину пролізла скривавлена рука. Все було, як у поганому фільмі жахів. Рука, схожа на великого чорного краба, повзла, нишпорячи в пилюці, залишаючи на бетонній підлозі червоний слід. Кривава доріжка тягнулася до Софії. А вона, як загіпнотизована, не могла примусити себе зрушити з місця і зробити бодай один крок. Стримуючи крик, Софія стала навшпиньки, втиснулася в стіну. Рука, торкнувшись її, на мить завмерла, як змія, що вивчає здобич, обвилася навколо щиколотки і потягла «здобич» до дверей. Софія впала на спину, закричала. Рука зникла за дверима разом з валянком, звідти долинув рик розчарування. Софія порачкувала далі від дверей. Луснула ще одна дошка. В отворі з’явилося обличчя Бімі. І знову вона побачила, як в темряві його очі блиснули жовтим світлом! Ревучи, він видирав дошки одну за одною. Софія заметалася по кімнаті, зашпортнулася за драбинку, що вела на дах, і впала. Схопилася і подерлася нагору. Кришка піддалася досить легко. В обличчя дихнуло холодним повітрям.

Спалах активності позбавив Софію останніх сил. Вона опустилася на холодну жерсть поряд з червоно-білим куполом вітрозахисту антени. Вже смеркло, і чорно-синє небо де-не-де мерехтіло білими зорями. Будинок оточували скелі, схожі на снігові дюни. Верхівки гір виблискували сріблом, і на них вимальовувалися ледь помітні пагорби хмар. Морок підіймався темними клубами з ущелин. Вдалині гриміла гроза, спалахуючи білими осередками світла.

Десь там, за обрієм, мільйони людей пили рожеве вино, танцювали під «Гуд бай, мій хлопчику…», роз’їжджали з подружками в блискучих красенях автомобілях, і тільки їй судилося померти неймовірною, жахливою смертю.

Софія зазирнула в лаз і побачила, що Бімі вже в будинку. Він стояв навколішки і пив з калюжі. Поряд лежала перекинута каністра. «Мабуть, коли лізла нагору, перекинула каністру зі спиртом», — здогадалася Софія. Спиртом раз чи два на рік обслуга мала очищати датчики від окису. Софії здалося, що Бімі стоїть навколішки і хлебче. Не п’є, а хлебче, наче пес. Втім, вона не могла бути впевненою, що добре бачить це в жахливому червонуватому світлі лампи аварійного освітлення.

Бімі підняв голову і, мабуть, зрозумівши врешті-решт, що кімната порожня, дико заревів. Софія відсахнулася. Темрява і страх стиснули її, наче величезний удав. Вона відчула, що від жаху не може рухатися. Заплющила очі і, змирившись з невідворотнім, лежала так, поки руки зовсім задубіли. Поворушила пальцями, подивилася вниз. Бімі розхитувався з боку на бік, ляскав себе по боках, щось бурмотів. Схоже, сп’янів і ніяк не міг збагнути, куди вона зникла. Софія перекинулася на спину, щоб нічого цього не бачити. Вона була на грані реального. Грозові хмари підіймалися з одного боку, наче бастіони гігантської фортеці. Друга половина неба була чистою, з яскравим розсипом зір. Бастіони збільшувалися на очах. Чорна грозова хмара опускалася і через кілька хвилин майже торкнулася даху. Над куполом антени спалахнув сліпучо-білий сніп, і, похитуючись, піднявся вгору. Вихори світляків, потріскуючи, затанцювали на краю даху.

«У мене галюцинації», — подумала Софія. Тремтячі німби спалахували над сніговими дюнами, наче запалені рукою невидимого ліхтарника. Гримнуло, дерево блискавки виросло десь зовсім поряд. Хмара опустилася ще нижче і поглинула будинок. Зорі зникли. Запанував непроглядний морок. Сполохи йшли один за одним, освітлюючи хмару зсередини білим матовим світлом. І в цьому мертвому світлі над лазом з’явилося чорне, лискуче від поту, обросле чи то чорним волоссям, чи то щетиною обличчя. Воно захихотіло і вишкірило зуби, по підборіддю потекла слина.

Софія відкотилася до огородження даху. Клоччя снігу, прошурхотівши, зникло в проваллі. Безодня тепер не лякала її. Там був спокій, а значить, порятунок. Софія підтягнулася на ліктях, взялася за поручні. Метал обпік пальці. Вона скрикнула і, вдарившись підборіддям, звалилася назад. Жерсть похмуро забряжчала.

Тим часом Бімі вже виліз нагору. Озираючись навколо у пошуках «здобичі», він звівся на ноги. Софія лежала в тіні вітрозахисту антени і її було не так просто помітити. Повітря було наелектризоване до межі. То тут, то там почали потріскувати крихітні іскорки.

Бімі здивувало це потріскування. Як тільки його голова опинилася на рівні купола, волосся стало дибки, в ньому роїлася тисяча світляків. Бімі помітив Софію. Зробив крок до неї, посміхаючись, нахилився. Софія закричала. Він похитнувся. Його рука торкнулася купола і по ній до плеча побігли світляки. Затріщало сильніше. Тіло Бімі сіпнулося, і раптом світляки перетворилися на крихітний вогник. Вогник швидко ріс, перетворюючись на полум’я. Полум’я було синім і швидко перекинулося на спину. Колір полум’я свідчив про те, що тканина добре змочена спиртом. За мить на даху вже палав живий смолоскип. Смолоскип зробив кілька судорожних рухів і повалився вниз. Жахливий зойк пролунав з лазу.

Софія знепритомніла і пролежала так до ранку. Відчувши губами лід, облизала його і відкрила очі. Гроза пішла. Сонце, наче гігантське жовте яблуко, спливало в блакитне небо.

Софія лежала на спині. Вона сперлася на лікоть і озирнулася навколо, не розуміючи, чи то справді з нею відбулися такі жахливі речі, чи то був лише сон. Зазирнула в темний отвір, що вів униз. Внизу лежав обвуглений труп. На голові трупа волосся не було. Та і самої голови теж не було. Замість голови та рук темніли чорні недогарки. Тіло скидалося на жахливий муляж з музею судово-медицинської експертизи. Софію занудило. По щоках потекли сльози.

Цілий день у неї не було сили ворухнути ні рукою, ні ногою.