Розділ «Монстр»

На щастя, побачивши її дивну позу, вона навіть не подумала глузувати. Розуміюче посміхнулася, підійшла і поклала руки на плечі.

— Це я винна. Заплющ очі.

Софія розумом противилася тому, що мало статися, та нічого не могла з собою вдіяти. Відчуваючи, що червоніє, вона слухняно опустила вії. І в ту ж мить відчула, як Тінині пальці розстібають її блузку.

Софія підняла руку, збираючись відштовхнути їх, та щось ледь відчутне — мабуть, губи, торкнулося її грудей. Вона опустила руку, бо вже не володіла своїми бажаннями — їй було надто хороше. Заплющила очі і віддалась цим солодким рукам. Зграя метеликів оповила її тіло і почала пестити тендітними крильцями, не минаючи жодного куточка.

Хвилі любострастя накочувалися на неї одна за одною, і вона, вже не розуміючи, що робить, всім тілом почала просуватися їм назустріч. Кожна наступна хвиля була сильнішою за попередню. Хвилі забивали подих, Софія хапала ротом повітря. Руки і ноги здригалися в безладних рухах. І коли остання хвиля затопила все її єство, вона скрикнула, вигнулася всим тілом і впала в крісло, майже втративши свідомість.

Софія прийшла до тями від того, що погасло світло. Чиркнув сірник. Поряд з нею на столі, палячи цигарку, сиділа Тіна.

— Що за дідько? — сказала вона. — Світло раніше ніколи не гасло. Лінка зникла, і ще цей туман. Може, пошкоджено кабеля?

Софія лише тепер збагнула, що з одягу на ній лише спідничка, задерта до пояса. Трусики та блузка лежали на кришці телетайпа.

Софія заходилася похапцем одягатися.

— Я піду пошукаю Ліну, — зовсім безбарвним, наче нічого й не трапилося, тоном сказала Тіна. — А ти увімкни дизель. — І вийшла надвір, хряснувши дверима.

Софія довго не могла завести двигуна. Вони вже давно не користувалися дизель-електростанцією. Софія навіть вставила ручку і пробувала крутити. Та дизель раптом загуркотів, ручка повернулася і вдарила її по руці. Вона скрикнула, і тієї ж миті до неї долинув інший крик. За гуркотом двигуна вона не зрозуміла, що це — луна чи справді хтось крикнув, і кілька хвилин стояла, дослухаючись, та крім гуркоту двигуна і вереску невидимих в тумані птахів не почула жодного звуку.

Може, то був крик птаха, адже їх верещання досить часто буває схожим на людські голоси. Вона ще кілька хвилин дослухалася і лише тоді заплакала — біль у руці був таки досить сильним.

Притискуючи руку до грудей, Софія піднялася по сходах. Сходи виринали перед нею з туману, як галушки з молочного супу. Зайшла до апаратної — нікого. І раптом вона почула кроки на даху. Мабуть, Тіна. Спало ж їй на думку шукати сестру на даху!

Софія увімкнула світло і заходилася роздивлятися руку. Від ліктя до кисті темнів величезний синець. Згори знову долинули кроки. Тіна ще на даху. Софія вийшла на ганок. Погукала:

— Тіно!

Мовчання. Вона підійшла до поручнів, зазирнула на дах.

— Тіно!

Темна тінь відокремилася від труби і зникла на другому боці даху. Мабуть, то Ліна ховається від сестри. Невже то правда, що Ліна може приревнувати до неї сестру? Ото дивина.

— Гей, Ліно, тебе шукає сестра!

Не дочекавшись відповіді, Софія побрела до своєї кімнати. Нестерпно боліла рука, та ще й вправи з Тіною далися взнаки. Вона, ледве пересуваючи ноги, дісталася до ліжка і лягла, не роздягаючись. Завтра все з’ясується.