Розділ «Монстр»

Софія піднялася сходами, штовхнула двері до телетайпної і завмерла, вражена побаченим — все було розбито і перекинуто догори ногами. Софія кілька хвилин стояла, нічого не розуміючи. Потім швидко сіла за пульт телетайпу, натисла вимикач, але не почула звичайного гудіння і клацання. Телетайп не працював. Софія кинула поглядом навкруги. Зі стіни звисали обірвані дроти. Тепер зрозуміло, чому телетайп мовчить. На столі — розсипана пачка цигарок. Одна — скурена лише на чверть. Софія згадала, що сестри, економлячи цигарки, випалювали їх до самого фільтру. А тут таке враження, немов котрась із сестер палила і цигарка випала у неї з рота.

Але що тут могло трапитися? У Софії плуталися думки. Вона намагалася зрозуміти, що тут могло статися і що їй робити. Але в голову нічого не йшло. Вона зовсім розгубилася.

І раптом Софії знову вчулося тихе шурхотіння. Точно таке, як вона чула вночі. Але тепер, вона була впевнена, що то кроки. Тихі кроки, немов хтось скрадається босоніж. Спочатку Софія подумала, що ті кроки звучать лише в її голові. Вона закрила долонями вуха — кроки стихли. Софія вибігла на ганок. Нікого. Раз за разом пориви вітру шарпали обривок телетайпної стрічки, що зачепилася за перила ганку. Може, це шарудіння здалося їй кроками?

Софія сіла на приступку, затулила долонями обличчя і заплакала.

Втім, вона плакала лише п’ять хвилин, поки не згадала про передавач. Там, у підсобці, повинен бути передавач!

Софія побігла до будинку і взяла ліхтарика. Повернулася і відкрила двері під сходами. Двері вели до підсобки — напівпідвального приміщення, де зберігалися метеорологічні інструменти та апаратура, що не використовувалися. Промінь ліхтаря вихопив з мороку два теодоліти, стійку плювіографа, іржавий флюгер. А ось полиця, де звичайно стояв передавач — у Софії похололо всередині — передавача на місці не було. Значить, хтось його взяв. Вона раптом згадала, що підсобка не була зачинена на замок, як завжди.

Промінь ліхтаря затремтів. Софія притислася спиною до стіни. А якщо тут хтось є? Але промінь пройшов зигзагом по стінах і ні на кого не натрапив. І раптом у неї сяйнув здогад. Софія повернулася і хутко вибігла надвір. Миттю злетіла сходами до телетайпної. Вона згадала, що коли йшла, під ногами тріщало скло. Нахилилася, так, дійсно — розбита радіолампа. Втім, вона відразу побачила і сам передавач — під столом, з розтрощеним корпусом. Значить, зв’язку в неї немає.

Ну добре, — Софією раптом опанувала злість. Вона таки знає, що робити. Софія пішла до дизеля і висмикнула металеву ручку, якою вчора заводила двигун. Тримаючи її за кінець обома руками, вона рушила до метеомайданчика. Софія повільно переходила від прилада до прилада. Біля геліографа їй здалося, що слідом скрадається якась тінь. Вона рвучко повернулася, заносячи ручку для удару. То дійсно була тінь, але її власна. Софія набрала в легені повітря і пішла далі. Здригнулася від неприємного різкого звуку попереду. Ні, нічого. Просто від пориву вітру з тріскотінням швидко закрутилися чашки анемометра — приладу, що вимірює швидкість вітру.

Вона відчувала, як долоні, що стискують металеву ручку, стають вологими. В роті пересохло. Не можна сказати, що ручка для запуску двигуна була дієвою зброєю, але з нею в руках Софія почувалася значно впевненіше. Вона обійшла весь метеомайданчик і зібралася вже повертатися, коли трапилося таке, що, Софія відчула це, в неї зупинилося серце. Раптом кришка альтометра — приладу для вимірювання висоти хмар — відкрилася. Софія випустила ручку з рук і схопилася за стійку будки психрометра. Альтометр можна було увімкнути, лише натиснувши рубильник в апаратній. Софія кілька хвилин стояла, тримаючись за стійку, і приходила до тями.

Значить, Ліна проводить спостереження? І всі тривоги даремні. Але чому ж тоді такий розгардіяш скрізь? Невже сестри побилися і зіпсували апаратуру? Але зараз має все з’ясуватися. Софія, тримаючись за серце, попленталася до апаратної.

У вікні вона побачила темний силует. Радісне відчуття охопило її. Хто б це не був — Ліна чи Тіна, все одно. Вона вже почала підійматися сходами, та здригнулась і зупинилася. З апаратної вийшов божевільний з містечка — Бімі. Побачивши Софію, він радісно засміявся і, ляскаючи себе по боках, підбіг до неї. Схопив за плечі.

— Це ти збираєш красиве?

— Що? — здивовано запитала Софія, намагаючись звільнитися від його рук. Вона здивувалася — які великі і сильні в нього кисті. Суціль вкриті темним волоссям, з короткими товстими пальцями. Вона вперше після тієї зустрічі, що так налякала її, стояла поряд з ним, і тільки тепер зрозуміла, який він дійсно величезний. Могутній торс нависав над Софією, як гора. Тримаючи за плечі і не прикладаючи ніякого видимого зусилля, він майже відірвав її від землі.

— Пусти, — попрохала Софія, і він слухняно забрав руки. — Ти як сюди потрапив, Бімі? Хіба через ущелину є прохід?

Він подивився на Софію з неприхованим здивуванням.

— Прохід — скрізь.

— Ні, — вона спробувала йому пояснити. — Скрізь проходу немає. Ось, наприклад, — вона показала рукою в бік прямовисної скелі.— Тут проходу немає. Там, — вона кивнула у бік ущелини, — теж.

Він хвилину нерозуміюче дивився на неї і потім, наче піймавши на обмані, люто замотав головою:

— Є!

— То покажи прохід, якщо він є, — попрохала Софія.