Розділ «Частина друга»

Інколи Доля заводила мову про добро і зло. Розмови на загальні теми особливо припали хлопцеві до серця, хоч він більше слухав, ніж говорив сам.

— Всі люди мають бути добрими, але є й лихі. Лиху людину побачиш відразу. Навіть собака людей розрізняє — крутить хвостом, зустрічаючи одних, і гавкає на інших.

— А котрих більше?

Вона невпевнено знизувала плечима.

При хлопцеві не говорили, як Доля потрапила до Суботова, хоча раз він, мабуть, чув про каштеляна — був у постелі, але ще не спав. На прикладах знайомих йому людей хлопець намагався шукати відповіді — хто з тих, хто його оточує, люди лихі, кого треба осуджувати!

— Я знаю — до лихих людей належить пан каштелян, — видав себе хлопець.

Часом ходили вони на прогулянки, добиралися до вершин западини, звідки у буйстві верб починався Суботів. Святом стали виходи на Тясмин, навіть в осінню пору. Далеко заходити вони не зважувались, трималися в полі людського зору, та після таких прогулянок хлопець зримо ріс.

Вона просила підстаросту, щоб розповідав їм цікаві події зі свого життя, про його походи в татарські степи, на пороги та Запорізьку Січ. У хлопця тоді особливо горіли очі. Видно, що він любив батька і пишався ним.

Інколи хлопець питав її таке, на що вона не могла відповісти. Виручав старший Хмельницький, хоч на деякі питання відповісти не міг і він.

— Чому король, — запитав якось, — не дозволяє ходити на татар, а ті на нас нападають, коли хочуть?

Старші переглядалися, дуже вже нелегко було витлумачити хлопцеві такі складні проблеми. Доля сама толком їх не розуміла.

Читали вони здебільшого хроніки і світські книги, нечисленні поетичні збірки. Книгу про царя Пріама та його бої за Трою дівчині довелось переказувати: Хмельницький не зміг її дістати.

Здебільшого читали польською, дівчина вільно володіла латинською мовою.

— Ти наше щастя, дівчино! — сказав якось підстароста.

— Що ви, — і зашарілася.

Підстароста якось відкрився Долі — її ще розшукують.

У тому невдовзі переконалася й сама. Одного дня зібралися вони на Тясмин, скутий першою грудневою кригою. Зима видалася справжньою, Доля накинула на себе кожух, що висів у сінях для загального користування, теплу хустку, чоботи. Богданко аж засміявся, побачивши її такою незграбною.

— Підемо в обхід: пригорок промерз. Там не зійти.

Тільки вийшли на подвір'я, як Доля раптом позадкувала і сховалася за причілок повітки.

Від воріт прямо на них їхало на конях троє. Одного вона одразу упізнала, витрішкуватий вітчим вивідувач, той, хто привів реєстровців на черкаську пристань до запорізької ком'яги.