Розділ «Частина друга»

Заливаючись сльозами, Марина кричала, що не поїде. Щоб не показати того війську, зупинилися на березі Москви-ріки, далеко від табору. Умовляв її Сапега, тоді приїхав з Рожинським і Юрій Мнішек. Батько вже все погодив з Молчановим, той обіцяв семиградському воєводі триста тисяч грошима і повне володіння сіверськими землями.

Та зломити Марину не вдалося.

Тушинський табір ляхи розбили у зручному для оборони місці, між Москвою-рікою і її звивистою притокою — з трьох боків табір захищала сама природа. Решку поляки укріпили на козацькій манер — возами обозу.

Марина провела ніч за межами обозу. Наступного дня приїхав до неї Молчанов, за допомогою батька Марину умовили. Вона погодилася визнати його своїм чоловіком, знову ж таки при умові, що не житиме з ним, доки він не оволодіє Москвою.

Сапега перевозить її в Тушинський табір, на очах війська Молчанов і Марина кидаються одне одному в обійми, дякують богові, що він їх возз'єднав. Багато хто плакав — як тут не повірити?!

Шляхтича, котрий шепнув Марині, що цар не той, посадили на палю.

Більшість ляхів не повірили, але їм потрібен був Молчанов, щоб продовжувати похід.

Для нового самозванця у Кракові написали наказ, де визначили умови, які мав запровадити він у Московській державі. У ньому кілька десятків пунктів, зупинимось на деяких. Заборонявся в'їзд до держави противників унії, зокрема монахів з Костянтинополя, у зв'язку з неприязню населення до римської віри цар мав не виставляти католиків, говорити про унію «рідко й обережно».

Корінне населення документ називав туземцями, вимагав, щоб урядові папери в державі писалися у двох примірниках — для московської держави і Корони.

Видубецький монастир

Прийшла вістка про смерть князя Острозького, і загудів Київ. Скрушно сприйняли те православні люди, духовні і світські, непокоїлось надвірне військо, по-різному судили про його смерть ремісники і торговий люд, відверто раділи уніати. Кожного смерть воєводи якось торкалась, навіть Лешку, адже обидва її чоловіки належали до надвірного козацтва. Та хтозна, де шукати щастя? Старому вже пора на піч, а молодий ярмо знайде. Була б шия!

Одна радість — тепер вони повернуться додому.

Коли ще знала таке пожвавлення дорога до Видубецького монастиря?! Перед кожною відправою, у недільні дні і в будні, котило сюди, за місто, нижнім прибережнім шляхом, що з Подолу, і від Предславиного, десятки малих і великих карет, візків, скакали вершники, гуртом і поодинці, і все те юрмисько кидало свої ходи і коней на всю відстань від підпірної стіни до воріт, а самі поспішали до Михайлівської церкви, звідки заклично били дзвони, відлунюючись у лівобережних заславних лісах.

— Чуєте, як гуде?! Знай наших!

— Вигнали нас за Київ та й гудемо!

— Тепер недовго. Матимемо свої церкви і в місті. Владика Потій — людина твердих переконань!

Вони аж клубочились на верхній терасі:

— Батько вошивої схизми помер! Хто тепер стане воєводою?

— Його королівська моць знайде достойну людину, проте пана!

— Hex жиє король!