Розділ «Частина друга»

Логвин зі своєю вдовою виїхав з Чигирина того ж дня, під вечір, щоб поменше їх бачило людей. Настрій однорукого був препаскудний, а пані Логвиненкова, особливо після візиту до Яна Даниловича, сиділа в кареті, як чорна хмара. Навіть з чоловіком не розмовляла.

— Що пан староста такого сказав, Софіє? Ну похвалив твою дочку — може захистити себе! Що з того?! Пан Ян Данилович занадто багато на себе бере!..

За їхньою каретою рухався цілий обоз, везли усе, що мали дарувати молодим. Як з таким поїздом повертатися до Черкас? Єзус-Маріє!

У місто заїхали глупої ночі, як злодії. І лише тут, у власній оселі пані Логвиненкова дала волю своєму гніву. Однорукий такою її ніколи не бачив.

— Усі нещастя від тебе — бездушного, осоружного, жорстокого. Це ти знайшов того старого паралітика і хочеш покривдити мою донечку. Від нього могилою на верству[199] несе! Це через тебе покинула вона рідний двір і втекла світ заочі, проклинаючи мене. Це ти осиротив мене, лишив без рідної дитини, кровинки моєї! Своїх по світу порозкидав і мою вигнав, як собаку на холод!..

У ніяких очах Логвина бурхала одна злість, він проклинав нерідну дочку, дружину й увесь світ.

— Умовкни, потворо! — нарешті гаркнув, аж на кухні почули.

— Потвора? Це я потвора?!

Логвин хапливо одягнувся, скочив на коня і подався в ніч.

Однорукий спинився на околиці Канева, в маєтку під чарами золотої покоївки Магди, котра гріла його старечу постіль. Пані Логвиненкова хотіла поламати ті зв'язки, та побоялась повного розриву, так і жив він на Ситниках до самої весни.

Але стосунків з каштеляном не поривав.

Почаїв

Кременецькі ліси, що покривали невисокі гори Подільської височини, поступово відходили вліво. Листяні і хвойні дерева не лишали вільного місця на цьому нерівному плато, від того дива важко було відірвати очі. Натомість приходила хвиляста рівнина, яку можна побачити на Київщині або Черкащині. Орної землі у цих краях небагато, зате гурти худоби повсюдно заповнювали низинні луки.

Від загубленого у глибоченній зеленій ущелині Кременця їхали зо дві години, а такий разючий контраст, наче виїхали на степову Україну.

Князь Острозький дрімав у відкритій ресорній колясці, а Тарануха, що скакав на коні поруч екіпажу, час від часу перекидався словами з балакучим візником, уродженцем тутешніх місць.

— Теж її село, Гойської, котре під лісом. Багата і добра пані, монастир Почаївський завдяки неї живе. Тут всюди їхні землі, Гойських.

Де він, Тарануха, чув це прізвище? Почекай, це у Гойських жив свого часу самозванець, убитий в Москві, коли він покинув Дерманський монастир. А вже опісля виринув на землях Адама Вишневецького і оголосив себе царевичем.

Тим часом кучер почав точити баляси про дива монастиря.

— Коли вона, божа мати, опустилася на землю, то стала однією ногою ген за тим селом, що під лісом, а другою — на Почаївській горі, до якої їдемо.

— Ого, яка вона! — подивувався Тимко і наказав притишити ходу коней: спереду з'явився якийсь загін.