Розділ «Заключна частина»

Розплата

Дніпро скувала метрова товща криги, передсвітом мороз аж тріщав.

Київ міцно спав за приміськими горами, покритими зимовим лісом, звідти не блимав жоден вогник, тільки біля Видубецького монастиря панувало якесь пожвавлення. Спершу гурт чоловіків у довгих кожухах та волохатих шапках, з рушницями та шаблями без зайвого шуму поминули ковані ворота, їм хтось допомагав, бо нападники проникли на головний двір, не прикладаючи зусиль. Лише у надвратній сторожці зв'язали ченця та забили йому рота ганчіркою — він лише харчав.

— Нічого з тобою не станеться, божий чоловіче. Похарчи...

Люди у кожухах знали, чого хотіли — вони оточили просторий дім настоятеля, що вище Михайлівської церкви, і видобули звідти Антонія Грековича, протопопа київського уніатського кліру, правої руки нового митрополита Іосафата Рутського.

Нападники підняли Грековича прямо з постелі, босоніж, зі скуйовдженою головою гнали його по снігу до воріт. У спідньому він був ще плюгавіший, мов висушена таранька.

— Хто ви такі, що чините мені наругу?! Я до його милості воєводи!..

Люди не звертали уваги на його викрики.

— І де взялося воно таке засмоктане?

— А смердить як!

— Я до магістрату!

Простуджений голос обірвав настоятеля:

— Помовчи, шолудивий. Думаєш, дарма твого Хведора Ходику поперли з магістрату назад у райці[258]?! Спарувалися ви у кривді, то й маєте. Він хоч утямкував та примовк, коли перестав бути войтом, а ти собача порода, ніяк не вгамуєшся!

Весь у білому, з посинілими ногами, дрібнотілий Грекович упирався далі. Його підганяли кийками вниз від воріт, до ополонки на Дніпрі, з якої ченці брали воду для монастирських потреб.

— От і прийшов твій час, варяте. Не паскудитимеш більше світ...

У сніговій білизні, коли його вигнали на лід, глава уніатського кліру геть загубився, став немов привид. Він спробував втекти на лівий бік Дніпра, але той, що з хриплим голосом, зробив йому підніжку.

— Не вийде, холера!..

Грековича видобули зі снігового замету, як шкідливого кота, якийсь козацюра підняв його над сніговою кучугурою, тільки руки й ноги обвисли. Потім плюхнуло в ополонці і дніпрова товща назавжди сховала виродка, який так довго каламутив світ.

Трапилося це 22 лютого 1618 року. Митрополит Рутський, котрий прийшов на місце Потія, подав королеві скаргу на козаків, Сигизмунд вислав до Києва комісарів для ведення слідства, київському воєводі Томі Замойському прийшов королівський наказ знайти і покарати винних.