Розділ «Частина друга»

— Що з вами? — повернувся до неї хлопець, та і замовк, помітивши, як сполотніло її обличчя.

Тим часом вершники були уже на землі. Витрішкуватий, не випускаючи повіддя коня, улесливо запитав Богданка:

— Хлопче, а де дівчина, котра тебе вчить?

Доля чула питання, у неї відразу почали терпнути ноги. Богданко підвів очі на незнайомого:

— Пані Гелена, моя вихователька, відсутня. Вона поїхала в Корону за своєю дівчиною...

Витрішкуватий розчаровано смикнув за повіддя коня.

Доля ледве стримала сльози. Ні, її учень зовсім не дитина. І вже вкотре помітила по вперто стиснутих устах та зблідлих щоках, що підліток ховав від усіх — він не байдужий до неї.

Острог

Хоч мав князь Василь-Костянтин Дубно, добротне цивілізоване родове гніздо, але любив він більше Острог. В Острозі князь почував себе розковано, як безроздільний господар, це була його столиця. Тут виросли і поховані усі представники славного роду Острозьких, який брав початок від святого Володимира, від удільних пінських і туровських князів. А замок, у якому йому так легко дихалось, побудували його предки у далекому XIV столітті.

На одному місці князь ніколи не сидів, звик по-козацьки не кидати сідла, а коли втомлювався від бродячого життя, тікав у відроги Карпат до містечка на впадові Вілії у Горинь, тільки Острог називав він рідною домівкою.

Сьогодні занепала острозька школа, яку хотів він підняти до університетського рівня; припинив життя знаменитий літературний гурток, який дав країні відомих вчених і літераторів; зупинилася друкарня, але ж видала вона два десятки книг тристатисячним тиражем!

Князь ходив невеликим замковим двором на Судній горі, як людина, вічність якій забезпечена.

Коли приїхали до Острога, князь перестав згадувати про повернення до Києва, хоч остаточно не здавався:

— Тілесними немощами тривожуся, а духом ні!

Знову збирав на бенкеті магнатів і шляхту, у головній залі дзвенів золотий і срібній посуд, слуги носили на столи запечених на вогні оленів, баранів та вепрів, угорські вина, горілку з приправами та міцні меди. Сп'янілі гості рачки вибиралися з-під столу або їх виносили слуги. Тішив князя якийсь прожора, котрий ніколи не хмелів і міг, за свідченням сімейної хроніки князя, перемогти на турнірах три десятки надвірних козаків.

Старий князь тішився тим, як мала дитина, наче чув близький кінець.

Найбільшою його радістю стало повернення з Вільни древнього старця — отця Даміана, його колишнього сповідника.

Отець Даміан виглядав втомлено, і не тільки з дороги. Сказав Таранусі, якого давно забув:

— У Вільні засилля уніатів. Потій оголосив війну православній вірі. Господи праведний, яке там насильство!..

Князь, почувши, що в коридорі його колишній духівник, аж з крісла звівся: