Розділ «Частина друга»

Тут переважала середня і вища шляхта, чиновні люди усіх звань, був і торговий люд, та не йшла до Видубецького монастиря чернь.

Прихожан зустрічав огрядний настоятель, поважний і урочистий, в багатому церковному убранні, у ньому належало ходити лише в церкві. Але того не помічали, зважаючи на урочистість подій. Помер київський воєвода, впливовий і безкомпромісний, який тримав у неспокої унію всього Київського воєводства. Та не вічно! Звідкись прийшов поголос (і давно, бо князя довго не хоронили), що старостою на його місце Сигизмунд ставить мало не коронного гетьмана, а той швидко розправиться з схизмою!

— І настоятелем Видубецького монастиря владика зведе достойнішого!..

— Матка боска Ченстоховська, дожили ми до свята!..

На всі лади перемивалися рішення останнього сейму. Православні на сеймі вимагали від короля, щоб єпископії роздавались лише особам, висвяченим східними патріархами. Коли такий єпископ перекинеться до унії, підкориться владі римського костелу, то він лишатиметься єпископії, на його місце приходитиме владика, котрий сповідає православ'я і визнає владу східних патріархів.

Король хитрував — перекинув розгляд цього питання на наступний сейм, закликав, щоб між сторонам не було розладу, за порушення миру погрожував штрафом в десять тисяч коп грошей.

А православні церкви й далі піддавались поглумові, священиків змушували приймати унію, скарги дворян лишались без наслідків. Король і їх відкладав на наступний сейм або проголошував свободу православній церкві, а на ділі нічого не робив для її захисту.

Зусилля православного дворянства на сеймі 1608 року звернені були до двох головних основ — рідної мови і православної релігії. Сейм чогось досягнув — обмежив маєтності уніатської Київської митрополії Видубецьким монастирем, домігся відправи богослужби рідною мовою, а не латиною, одержав право на будівництво нових церков, утворення братств, богаділень[202], семінарій, шкіл та типографій, міщани православної віри допущені були до міських посад у всіх населених пунктах Корони.

Хоч далі сейму рішення не пішли.

— Король занадто добрий до схизматів. Най владику Потія слухає!

— Кажуть, що владика діє, як осліплений фанатик. А як з ними чинити? Саме так!..

До Києва дійшли вісті про розгром віленських церков, там прийшло в паніку все православне населення міста.

— Вони того заслужили, схизмати! І король називав їх наливайківцями!

То правда, саме так король назвав клір віленського святодухівського монастиря. І побудувати нову кам'яну церкву не дозволив!

— Владика мудрий, бачили як він обійшов сеймову конституцію про братства!

— Вірно сказали, проше пана!

Говорилося про сеймову конституцію, яка підтвердила права православних братств, яких уніати просто не мали. І ось на початку року у Вільно з'явилося уніатське братство, очолюване самим Потієм. Братство назвало себе старим святодухівським, звідси виходило, що воно мало права на королівські привілеї, як і братства грецької віри.

26 січня 1608 року віленське православне братство св. Тройці, котре знаходилось під костянтинопольським патріархом, внесло у земські книги протестацію проти новоспеченого братства, вказало, що буде судом захищати свої права від зазіхань Потія.

— Наші зробили репротестацію, проше пана!

— Хвала Господові, що маємо такого владику!